Читати книгу - "Судний день"

брате, я вештаюся усюдами: містами, селами та ярмарками. Очей у мене нема, зате чую я, братику, дуже добре. Народ уже не буде терпіти панської сваволі: кинь лише іскру – так гахне, що й до самого Петербурга смаленим затягне. А тут ще й конфедерати… Побачиш, брате, скоро люди самі за вила й сокири візьмуться… Що тоді буде?

– Біда буде… – погодився Залізняк.

– Отож-бо і воно. Давай, ходімо до коша.

– Отак? Проти ночі?

– Чого ж чекати? Гайда, брате, час настав!

Залишивши малого поводиря у монастирі, аби мале відпочило, кобзар Грицько разом із Максимом Залізняком вийшли з монастиря через бокову браму і попрямували темним лісом.

Іще минулої осені із Запорізької Січі прибула до монастиря група запорожців і оселилася в обителі. Виглядало це так, ніби козаки вирішили покінчити зі своїм мирським життям і постригтися у ченці. Записались послушниками. Та насправді мета в них була зовсім іншою: підготувати велике народне повстання. Люди на правому березі Дніпра іще добре пам’ятали козацькі часи, цілі покоління ще сподівалися повернути, відвоювати козацьку державу, тож батьківські шаблі й мушкети поховали в надійному місці, чекаючи слушного часу. Боротьба продовжувалася впродовж цілого вісімнадцятого століття, починаючи від полковника Палія, тож гайдамацький рух спалахував знову і знов. Польська держава була занадто слабкою в той час, тому не могла собі дати з цим ради. До того ж польські магнати, котрі фактично управляли цим краєм, не хотіли ані змін, ані реформ, а замість того, щоби піти своїм підданим на якісь поступки, вони ще гірше стали затискати петлю на шиї власної держави.

Отож, при належній підготовці повстання воно мало дуже великі шанси на успіх. Повстанці сподівалися переманити на свій бік панську міліцію, котра складалася з українців, швидко роззброїти нечисленні військові коругви, розкидані по цілому краї, підняти на боротьбу народ, захопивши велику територію Наддніпрянщини, Київщини, Брацлавшини, Поділля, а як пощастить, то й Галичини і Волині.

Прихід російських військ сплутав повстанцям усі карти. Залізняк із товаришами добре розуміли, що царат ніколи не буде терпіти козацької вольності, а повстання із Правобережжя зможе швидко перекинутися на Запоріжжя, Гетьманщину і Дон. Ось чому літ уже тридцять тому московські каральні загони допомагали ляхам придушити повстання Верлана. Із Січі прийшов наказ причаїтися…

Повстанці облюбували собі місце у Холодному Яру, укріпили його і поселилися тут, серед крутих ярів, густих лісів та непролазних боліт, подалі від панського ока.

Залізняк дуже сподівався, що зможе зараз застати тут своїх побратимів, котрі ходили час від часу на розвідку. Найперше треба було знайти Микиту Швачку, котрий із закінченням зими переселився із монастирської келії в один із холодноярських байраків. На щастя, товариш мусив бути тут: коник Швачки стояв недалеко, а почувши чужих, перестав їсти овес із торби і поглянув у його бік. Залишивши кобзаря тут, Максим поліз у байрак, присвічуючи смолоскипом.

Розсунувши верболіз, він побачив побратима: той продовжував собі солодко хропіти, лише деколи уві сні приплямкуючи губами. Залізняк лише похитав головою.

– Ви подивіться, люди: Україна в біді, а той скурвий син спить і ніг не чує!

Ніби у відповідь у повітрі просвистів ніж. Кинутий рукою Швачки, він пролетів недалеко від голови Залізняка та впнувся в тонку березу. Сонний Микитин голос пробурмотів:

– Доки Швачка ще годен на коня сісти, то ненька-Україна може спати спокійно. І я собі ще подрімаю.

Микита солодко потягнувся, розплющив одне око.

– А, це ти, ченче, – впізнав відразу. – За яким лихом тиняєшся в такій ранній порі по лісах, мов душа неприкаянна? Що, не сидиться тобі в твоєму монастирі?

Максим підійшов до товариша.

– Не чернець я, а послушник. І не тиняюся, а спішу на звук сурми архістратига Михаїла. Погомоніти треба: справа є.

Швачка скривився й обернувся на другий бік.

– Брехня це. Архістратиг Михаїл ще спить. І це не його сурма гуділа, а бджоли в твоїй голові.

Усе скидалося на те, що Микита збирався знову заснути. Залізняк оглянувся навкруги, сказав:

– Досить тобі. Твоє хропіння вже конфедерати почули біля Медведівки – за списи взялися. Думають – кабан.

– А може, вони так думають, бо вгледіли твою мармизу? Скажи: ви, ченці, всі такі зловредні, чи лише ти один? Щоб так не давати православному чоловіку виспатися! – відбуркувався Швачка.

Ще трохи побурчавши, Микита встав.

– Гаразд, ченче, поговоримо, і так вже сон під три пекла розвіявся. Дай лише Богу помолюся та коня осідлаю…

– Давай, лише недовго. Скоро треті півні заспівають…

Почувши це, Швачка поглянув на товариша і швидко вдягнув шапку на голову.

Залізнякові вдалося відшукати всіх своїх побратимів: Швачку, Бондаренка, Неживого і Лусконога. Побродивши кошем, Залізняк побачив, що тут стало збиратися все більше люду.

– Народ весну почув, – загадково мовив наймолодший з отаманів – Бондаренко.

Залізняк не відповів нічого. Він залишив Грицька в гурті з іншими кобзарями, що придибали сюди з усіх усюд, а сам із товаришами рушив до старої лісничівки, де мешкав Юзько Шелест – отаман цілої їхньої ватаги у званні запорозького полковника.

Незважаючи на пізню пору, Шелест не спав. Він сидів за столом і курив свою люльку, надимівши так, що хоч сокиру вішай. Сама лісничівка була маленькою, тісною, тож отаман широко відчинив двері – нехай провітрюється.

– Не спиться, отамане? –