Читати книгу - "Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя"

Я ніколи не знав його іншим, тому не бачив у цьому нічого дивного.

Лише коли я довідався, що інші діти не мають таких приспаних батьків, то зрозумів, що чогось у житті просто не маю — але я також засвоїв, що чимало дітей узагалі не мають батьків, які мусили втекти з Мадрида, були вбиті французами, або, навпаки, патріотами, бо були afrancesados[11] і, наприклад, прийняли орден від короля Пляшки (ми, малі хлопці, не називали його інакше, хіба що в присутності вчителя, який також, зрештою, вдома теж, мабуть, називав його «Пляшкою», а не «милостивим нашим правителем, королем Жозефом Першим Іспанським»); я мав двох колег, чиї батьки були josefinos[12], і їх, здається, не оминула жодна неприємність, яку один семиліток може влаштувати іншому на шкільному подвір’ї.

Однак були й цікавіші речі за хворого батька. Трупи, які лежали на вулицях. І бійки за хліб та квасолю, жебраки, які хапають їжу, роздавану францисканцями. У діло йшли костури, пальці, каміння — з вікон школи видно було все, але вчитель пильнував, щоб ми дивились у зошити.

Пам’ятаю цю мить: я стою за мольбертом, завершуючи біле мереживо на тлі оксамитової куртки, дивлюсь у ті очі, немов вуглики, й кажу собі: вижив. Рід Ґойя зміцнився, породив наступне покоління — мало не всі гілки мого древа засохли, а єдина вціліла — якась крива і не тойво, а все-таки випустила гарний паросток, настільки гарний, що іноді я замислююся, чи це не я, бува, змайстрував цього гарного хлопчика на п’яну голову. Скільки ж він має в собі елеґантності, скільки природної вишуканості! І, може, батько, попри те, що позолотив головний олтар кафедрального собору в Сараґосі, іноді ходив за волами, коли треба було, й орав поле, як Цинцинат, але це був шляхтич чистої крові, з корінням, глибоко запущеним у тверду баскську землю, і мати походила з родини ідальґо, у пса з-під хвоста я не випав. Правду кажучи, ніякі ми не Ґойя, а де Ґойя, що вже давно довели архівісти — це порпання в старих паперах було недешевим, але не для того людина має гроші, щоб економити на пишноті роду.

Він приніс додому якісь документи, виписки, графіки, я мало не задрімав над своїм шоколадом. Мов крізь туман, я пригадав, як він показував мені це, коли я ще пішки ходив під стіл. Я кинув оком. Написав йому: «Пам’ятаєш отой «Капричо» з віслюком?». — «Який, — він вдав, що не знає, про що мова, — їх багато було з віслюками…» — «Віслюк у сурдуті, у передніх копитах книжка, в якій зображено його предків, суцільних віслюків? «З діда-прадіда» — здається, така була назва». — «Гівно ти знаєш, — відповів він і забрав папери, — гівно ти знаєш, справжнє диво, що в мене такий син народився».

Дідусь каже, що я — Маріано де Ґойя і маю ходити з піднятою головою. Каже, що навіть коли схиляєш голову, бо дивишся на мишу або ящірку, можна мати її весь час піднятою всередині себе.

Можливо, якби я був змушений вставати з ліжка й одягатися, щоб Маріано та Ґумерсінда не померли з голоду, як багато людей у Мадриді й усій Іспанії, яких щоранку збирають на вулицях, у сінях і власних ліжках, закидають на двоколки, а з двоколок скидають до братських могил — я вставав би, одягав сорочку й штани, черевики та сурдут, і йшов на якусь роботу. Але змушений я не був. Навіть лежачи догоричерева, я мав зі спадку по герцогині, з королівської пенсії за непродані комплекти і пластини «Капричос» і з щомісячних «додатків» від батька стільки, що ми могли утримувати дім майже на такому ж рівні, як і перед війною; навіть під час найсильнішого голоду не буває так, щоб комусь не захотілося продати свій окраєць хліба, останній буряк, мішечок гороху. Ми спромоглися навіть найняти для допомоги з Маріаніто двоюрідну сестру Ґумерсінди, яку її чоловік Ісідро Вейсс, вгодований єврейський ювелір, вигнав за неморальну поведінку — одного дня мені навіть спало на думку, що, можливо, це мене б вилікувало. Зловити б її, відомо, що вона не безневинна, бо за безневинність той ювелір її з дому б не вигнав, приперти до стіни, задерти спідницю… я уявив собі це докладно, а потім лежав у ліжку й міркував, що на мене найшло? Чи не той самий дух, що сидить у старому? Я бачив її потім мало не щодня, коли вона ходила по дому і гризла яблука з маленьким хлопчиком на руках — старший залишився з батьком, молодшого їй змайстрували, мабуть, у чужому ліжку — від самої думки, що я міг би її зачепити, мені ставало неприємно. Бідна, залякана жінка, яка не мала б чим нагодувати малого, якби Ґумерсінда не піддалася на намовляння моїх батьків і не змилувалася над нею.

Але все це відбувалося немовби за дверима, в іншій кімнаті, де існувала вся решта світу. Я ковзав поверхнею життя, поверхнею війни, як замерзлим ставом, проживаючи чергові дні швидко і без зайвих зусиль. Бути мною було справою достатньо стражденною, щоб іще займатися чимось іншим.

Коли мені було трохи краще, я дивився. Щось собі записував, іноді видирав сторінки з ескізника, іноді їх залишав: слова змішувалися там із образами, з нервовими рисунками найпростіших предметів; навіть сільничка, якщо її нарисувати відповідним чином, здається наляканою світом.

Пензлів