Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

здавалося, ніби в ньому вміщалася вся особа, все життя чарівної полонянки, що спочивала оце переді мною. Вулицею без угаву торохкотіли карети, а її чоло залишалося однаково гладеньким і чистим, віддих однаково легким, задовольняючи елементарну потребу в кисні. Зрештою, бачучи, що сон її не порушено, я обережненько підходив ближче й сідав на стільця поруч із ліжком, а відтак і на ліжко.

Я бавив чудові вечори за розмовою та грою з Альбертиною, але найсолодші були ті з них, коли я оберігав її сон. Цокочучи, граючи в карти, вона була така природна, що жодна лицедійка не зголосилася б її наслідувати; її сон був для мене чимось суперорганічним. Її волосся, опадаючи вздовж рожевого личка, розсипалося по всій подушці, і часом якесь окремішнє рівне пасемце створювало такий самий малярський ефект, як гінкі і бліді місячні дерева, вишикувані у глибині рафаелівських картин Ельстірових. Коли Альбертинині уста були міцно зціплені, то її повіки під кутом мого зору видавалися тільки приплющені, аж виникав сумнів, чи й справді вона спить. Але й так ці склеплені повіки надавали її личку бездоганної цілости, не порушуваної очима. Є істоти, чиї обличчя стають напрочуд гарні й величні, коли вони позбавлені погляду.

Я обводив очима простерту переді мною Альбертину. Іноді по ній перебігала легка й незбагненна дрож — так листя кипить під несподіваним борвієм. Вона торкалася свого волосся, після чого, видимо, не втрапивши, куди їй кортіло, посилала до нього руку такими цілеспрямованими і свідомими рухами, аж мені здавалося, ніби вона от-от прокинеться. Овва! Вона спала далі — знову спокійним сном. І відтоді вже лишалася нерухома з руками, згорнутими на грудях, — згорнутими так наївно-дитинно, що, дивлячись на неї, я ледве стримував усміх, який своєю повагою, невинністю й чаром викликають у нас малі діти.

Я знав кілька Альбертин у ній одній, і тепер мені здавалося, ніби коло мене лежить іще чимало інших Альбертин. Я наче вперше побачив дуги її бровенят: вони оторочували галки повік, ніби затишні кубельця синьовода. Сліди раси, атавізму, нецноти дрімали на її личку. Щоразу, повертаючи голову, вона ліпила нову жінку, незнайому мені. Здавалося, ніби я посідаю не одну, а безліч дівчат. Чимраз глибший подих підносив рівно її груди, а, на грудях, скрижовані руки, бісерини, переміщувані і так і сяк одним і тим самим рухом, — так хвиля гойдає човни або причальні ланцюги. Тоді, відчуваючи, що вона вже спить твердим сном, що я не наражуся на рифи свідомости, покриті нині повним морем глибокого сну, я сміливо й нечутно кидався в ліжко, лягав коло неї, обіймав її раменом, тулився губами до її обличчя і до її серця, торкався її тіла вільною рукою, і її теж укупі з перлинами гойдав віддих заснулої; я сам злегка переміщався від її рівномірного руху: я плив ув Альбертининому сні.

Іноді я зазнавав не такої чистої насолоди. Для цього я не потребував жодного руху, я тільки простягав ногу вздовж її ноги — так пускають за водою весло, і воно вряди-годи похитується від легеньких брижів, подібно до того, як уривано стріпують крильми птахи, що сплять у повітрі. Я дивився на її личко в такому ракурсі, в якому ніколи його не бачив і в якому воно було напрочуд гарне. Зрештою можна доглупатися, що листи, які хтось нам пише, більш-менш подібні між собою і малюють нам образ такий відмінний від знайомої нам особи, що становлять уже другу особистість. Але куди дивніше, коли одна жінка зрощена, мов Росіта й Доодіка[17], з другою жінкою, чия зовсім інакша врода підказує інакший характер, і, щоб побачити одну, треба дивитися на неї у профіль, а другу — анфас! Її подих, стаючи шумливішим, створював враження, ніби вона задихається від розкошів, аж ось мої розкоші добігали кресу і я міг поцілувати Альбертину, не порушуючи її сну. В ці хвилини мені здавалося, ніби я володію нею цілком, як несвідомою і позбавленою опору часткою німої природи. Я не зважав на слова, які злітали часом з її сонних уст, їхній зміст лишався для мене темний; хоч би яку вони, зрештою, засвідчували незнайомку, саме на моїй руці, на моєму обличчі рука її, іноді оживлена легким дрожем, стискалася на мить. Я всолоджувався її сном з безкорисливою і миродайною любов’ю подібно до того, як цілими годинами слухав прибій.

Мабуть, треба, щоб ми добряче намучились через якусь істоту, аби в години перепочинку вона могла нам віддячитись тим самим миродайним спокоєм, який дарує природа. Мені не доводилося їй відповідати, як під час нашої розмови; щоправда, часом я мовчав і тоді, як вона говорила, але тепер, слухаючи її, я не засягав у її душу так само глибоко. Усе ще наслухаючи, ловлячи хвиля по хвилі, ніби невидимий бриз, заспокійливий шерех її чистого віддиху, я відчував перед собою чисту фізіологію існування; і ладен був зоставатися, зоріючи на неї, слухаючи її, так само довго, як колись лежав під місяцем простягнений на пляжі. Іноді можна було сказати, що море зачинає грати, що шторм відчувається аж у бухті, і я заходжувався, як її плесо, наслухати його хриплявого дихання.

Часом, задушливого дня, вона скидала, напівсонна, кімоно й кидала на фотель. Поки вона спала, я казав собі, що всі її листи — в кишеньці кімоно, куди вона їх завше клала. Підпису, сліду призначеного побачення було б мені досить, аби впевнитись у брехні чи розвіяти підозру. Коли я чув, що Альбертина спить міцним сном, я покидав ліжко, де вже віддавна дивився на неї без руху, і наважувався ступити один крок, підбурюваний жадібною цікавістю; я відчував, що секрет її життя, зім’ятий і безборонний, лежить тут, на цьому фотелі. Можливо, я робив цей крок ще й тому, що дивитися довго й нерухомо на того, хто спить, морочливо. І так, раз у раз озираючись, аби справдити, чи ж спить Альбертина, я добирався до фотеля. Приставав, довго дивився на кімоно — як раніше на Альбертину. Але (може, в цьому була моя помилка) я ні разу не діткнувся кімоно, не сягнув до кишені, не глянув на листи. Кінець кінцем, переконавшись, що мені не стане духу, я навшпиньки скрадався