Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

назад до ліжка і знову прикипав очима до заснулої, до тої, що мені не сказала б нічого, тоді як кімоно, повішене на бильці крісла, сказало б мені, певно, багато чого. І так само, як інші люди винаймають за сто франків номер у бальбецькому готелі, щоб дихати морським повітрям, я вважав за цілком природне витрачати ще більше на Альбертину, бо відчував її подих на своїй щоці, на її вустах, які я розхиляв своїми, куди через мій язик уходило її життя.

Але втісі спостерігати, як вона спить, не менш солодкій, ніж відчувати, як вона живе, клала край інша розкіш: дивитись, як вона прокидається. Та розкіш була ще глибшим і таємничішим виразом утіхи, що Альбертина живе в мене. Не раз пополудні, коли вона висідала з повозу, мені було приємно, що вона вертає до моєї оселі. Коли ж із глибини сну вона долала останні східці сонних марень, мені було ще любіше, що саме в моїй кімнаті вона повертається до свідомости й життя, аби за хвилину запитати в самої себе: «Де я?», і що, побачивши навколишні предмети, закліпавши очима від світла знайомої лампи, переконана, що прокинулась у мене в покоях, вона може собі відповісти: «Я в себе». У цю першу розкішну хвилину непевности мені було так, ніби я брав її у ще повнішу обладу, щойно тільки (замість можливих її повернень до своєї кімнати після виходів у місто) моя кімната — в ту мить як Альбертина її впізнавала — брала її у свої обійми, замикала в собі, і при цьому її очі залишалися незворушні, спокійні, ніби вона зовсім не спала. Розгубленість у першу мить пробудження виявлялася в її мовчанні, але не в погляді.

До неї повертався дар мови, вона казала: «Мій» або «Мій любий», відтак вимовляла те чи інше моє хрещене ім’я, а що в Оповідача те саме ім’я, що й у автора цієї книжки, то виходило: «Мій Марселю!» або «Мій любий Марселю!» Відтоді я не дозволяв нікому з моїх родичів називати мене «любий»: чудові слова, які мені мовила Альбертина, втрачали від цього свою неповторність. Мовлячи так, вона корчила гримаску, гримаска змінювалася невимушеним поцілунком. Прокидалася вона швидко, як і засинала.

Так само, як моє переміщення в часі, як можливість дивитися на дівчину, що сиділа коло мене обіч лампи, освітлена її сяйвом інакше, ніж сонцем, коли простувала вранці над морем, це реальне зростання Альбертининої вартости, самостійний дівчинин розвій не відігравали вирішальної ролі в тому, що тепер я дивився на неї інакше, ніж колись у Бальбеку. Багато років могло б пролягти між двома її образами і не викликати такої цілковитої зміни; зміна — засаднича й нагла — сталася тоді, коли я довідався, що мою приятельку трохи чи не виховала подруга мадемуазель Вентейль. Якщо колись я запалювався, коли в Альбертининих очах мені вбачалася таємниця, то нині я був щасливий лише тоді, коли з її очей, навіть з її щічок, не згірш виразистих, як її очі, щічок ніжних, а за хвилю вже раптом похмурих, як ніч, мені щастило вигнати всяку таємницю. Образ, якого я шукав, який приносив мені спокій, з яким я ладен був померти, була вже не Альбертина, наділена незнаним життям, а Альбертина, якомога прозоріша для мене (ось чому моя любов не могла бути тривалою, а якби й збереглася, то була б нещаслива, бо жодною мірою не задовольняла потреби таємниці); Альбертина, за якою не мрів далекий світ, Альбертина, яка не прагнула нічого іншого, — хвилинами мені здавалося, ніби це саме так, — ніж бути зі мною, бути в усьому подібною до мене, бути Альбертиною, чий образ означав тільки те, що було моє, а не морок невідомости. Якщо отак, із тривоги за когось, із непевности, чи зумієш ти його втримати, а чи він утече, постало кохання, тоді це кохання позначене відбитком струсу, що його породив, і мало нагадує те, що ми бачили досі в коханій істоті. І тільки дещиця моїх перших вражень від Альбертини, Альбертини пляжниці, жила й далі в моєму почутті до неї; нічого не вдієш — давні враження займають лише невеличке місце в такому коханні з його несамовитістю, його муками, потребою пестощів і втечею до спокійного й тихого спогаду, з прагненням сховатися в ньому і більше нічого не знати про кохану, навіть якби можна було докопатися до чогось огидного, — ба навіть із прагненням вірити тільки цим давнішим спогадам, — таке кохання зіткане з чогось зовсім іншого!

Часом я гасив світло перед її приходом. Тоді, в пітьмі, пробравшись при кволому світлі головешки, вона лягала біля мене. Розпізнавали її лише мої руки, мої щоки; на щастя, мої очі її не бачили: вони так часто боялися підгледіти в ній зміну! Тож завдяки такій «сліпій» любові вона мала відчувати, що її оточено більшою ніжністю, ніж зазвичай.

Я роздягався, лягав, Альбертина сідала на ліжку, і ми розігрували нашу партію або заводили розмову, уривану поцілунками. Тільки жага спонукає нас цікавитися життям та характером якоїсь особи, жага, в якій ми залишаємося вірними власній натурі, дарма що одну по одній забуваємо тих, кого кохали раніше. Отож коли якось, цілуючи Альбертину й називаючи її своїм дівчам, я вгледів у дзеркалі сумний і жагучий вираз власного обличчя, подібного до того, яке, либонь, було в мене дуже забутою нині Жільбертою, подібного до обличчя, яке, може, в мене буде з іншою жінкою, якщо доведеться забути Альбертину, я мимоволі відчув, що безвідносно до особи (інстинкт вимагає, щоб ми вважали «останню» з них за суджену), я виконую в цю мить ритуал полум’яного й болісного поклоніння культу жіночої молодости і краси. А проте до мого бажання скласти своє «ex-voto»[18] молодості, а також до бальбецьких спогадів долучилося в отій моїй потребі не відпускати всі вечори від себе Альбертини щось коли й не цілком нове в моєму житті, то принаймні досі чуже моїм сердечним справам. То було втихомирення, якого я не дознавав з часу далеких комбрейських вечорів, коли мати, похилившись над моїм узголів’ям, заспокоювала мене поцілунком. Звісно, під ту пору я неабияк здивувався б, якби мені сказали, що я людина не зовсім добра, а надто, що колись намагатимусь позбавити когось утіхи. Очевидно, я погано знав тоді самого себе, бо втіха з того,