Читати книгу - "К7"

— Вибух! — закричав Семен. — Га-га-га! Самі себе знищили!

— Як це так?

— Мабуть, шлях був замінований, а струм влучили, коли ми переїхали засідку! Нам пощастило! Вперед! Вперед!

Ми звернули на стежку й посувалися спроквола нерівним тереном.

За годину ми добилися до поляни, що зеленіла серед великих евкаліптусів. На деревах, у гущі листя, вовтузилися мавпи. А з другої сторони поляни стояв запустілий дім з верандою. На ній у бамбуковому фотелі сидів дядько. Яка радість стрінути дядька в такій пустелі! І який контраст: ми ще в нервовому напруженні, а дядько у повному спокою.

— Що там діялося з вами? — заговорив дядько. — Я бачив на радарі два авта і опісля вибух. Одне розлетілося на шматки! Це ж нечувана історія в цій країні. Я був трохи неспокійний за вас, хтозна, чиє це було авто, міркував я, і чиї душі літають тепер просторами. Але логіка, діти, логіка мене заспокоїла! Не будете ж ви слідкувати за чужим автом, а навпаки, хтось мав у цьому діло, щоб стежити за вами. Але як ви їх послали до люципера, бо ніхто інший цього не міг зробити?

Навипередки ми розповідали все те, чого дядько ще не знав, а зокрема наші пригоди по дорозі.

Це засмутило дядька.

— Не думайте, діти, що ви позбулися всіх ворогів! Одна група знищена, але ворог може послати другу! І напевно пошле. Як бачимо з розкладу засідок, він знав, куди ви їдете і де мета вашої подорожі. Завтра він може бути тут і половити нас як курчат. Ой, це погано, діти!

Ми почали міркувати. Скільки часу маємо? Поки ворожа централь довідається, промине, скажімо, година. Адже мусять зголосити, зорієнтуватися, що в них трапилася трагічна помилка, і тоді вислати на нас іншу групу.

— Три-чотири години часу! — сказав дядько. — Це все, що нам залишилося. Опісля мусимо щезнути.

Ні мені, ні Гасьці не всміхалося їхати кудись далі. Семен мовчав.

— А встигнемо приготовити все? — спитав дядька по хвилині.

— Хоч би й зараз можете рушати. Усе готове і провірене.

— Гаразд! — сказав Семен. — Відпочинемо, помиємось з дороги, нап’ємося кави!

— О, без кави не можна! — погодився дядько. — Жалко тільки, що не зможемо наговоритися перед від’їздом.

— А ви, дядьку, не їдете з нами? — здивувалася Гаська.

— Ні, я вертаюся. Хочу тільки побачити, як ви полетите.

— Полетимо? Куди?

— Як куди? На Місяць!

— Що?! — знерухоміла Гаська. — І ти мені нічого не сказав? — звернулася до Семена.

— Я не знав, що так скоро доведеться нам летіти. Я думав, завтра…

Гаська відчула іронію в його словах.

— Не сперечайтеся, діти! — перебив дядько. — Не маємо часу на це. Рушайте під вечір, щоб, поки на Землі зійде Сонце, ви були вже далеко.

Коли ми відпочили, поговорили й випили каву, дядько глянув на годинник. Прийшов час збиратися в дорогу. Гаська почала переглядати свої сукенки, що викликало сміх у нас усіх.

— На Місяці нема до кого чепуритися, Гасько! — вигукнув Семен.

— А ви думаєте, що ми, жінки, чепуримось для вас? Самі для себе! І чи на Місяці є хто живий, чи нема, мені це байдуже.

— Не чіпай, Семене, такої тонкої справи, як жіночі одяги. По-перше, не розумієшся на цьому, по-друге, ніколи не переконаєш, а врешті завжди почуєш, що жінка не має в що одягнутися! — ніби поважно промовив дядько.

— А щоб ви знали, що не маю. Ну, на Місяць, а як нам доведеться полетіти на інші планети? Що тоді? У цьому, може, маю вийти до людей, або в цьому, або в цьому?

Вона розкидала сукенки по кімнаті.

Дядькові пощастило втихомирити бурю, і ми всі подалися в ліс.

Ішли з годину. Врешті станули над берегом велетенського яру. Ген на його дні плила широка ріка. Другий берег яру, зарослий пралісом, як і наш, ледве майорів на обрію.

Хоч вид був надзвичайний, ми не спинилися ні на хвилину, щоб порадуватися краєвидом. Кількадесят кроків від прірви ми зупинилися, і дядько відкрив перед нами невеликий отвір у землі. Униз вела металева драбинка.

— Я йду перший, — промовив дядько, — а ти, Паньку, останній. Діру закрию зсередини.

Ми опинилися у великій підземній залі, освітленій неонами. Посередині лежав великий не то літак, не то ракета, не то корабель. Округлий прилад для літання, з металевими гострими берегами і великою овальною кабіною посередині. Крізь прозорі стіни було видно, що кабіна поділялася на кілька кімнат. Одна з них, спереду, вміщала чимало дивних апаратів, інші були, мабуть, для мешкання, магазинів тощо.

На металевому березі апарату великими літерами була виписана його назва: «СОРОКА».

— Чому «Сорока»? — спитав я.

— Як звав, так звав! У поспіху не думали багато. Написали, що прийшло на думку. Ну, влазьте всередину — і з Богом. Скоро буде вечір!

Ми ввійшли всередину. Семен пішов зразу до кабіни навігатора, а дядько призначив кімнати для Гаськи й для мене.

— А як ми виїдемо з цієї підземної зали? — запитала Гаська.

Я теж був цікавий, бо не бачив ніякого виходу.

— Це вже поладнає Семен. Ми були тут цілі місяці, поки все влаштували. Ну, прощайте — і бажаю вам успіху. Я йду нагору.

Ми всі розцілувалися з дядьком. Такого ще не бувало, хоч Семен і Гаська, а навіть я від’їжджали, бувало, на довгі місяці від нього. Але це все-таки не жарти, ми мали покинути наш глоб, нашу Землю.

Дядько вийшов.

Семен пождав хвилину, погасив із своєї кабіни світла в залі і звернувся до нас:

— Приятелі, ми летимо в невідомі простори. Мали б щастя, якби знайшли мінерали з К7 на Місяці. Але в