Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Нічого нового не було в моїх словах, та я ненавидів зміни. Мене терзав страх перед майбутнім.
— Усе залежить тільки від тебе. В неділю почнеться останнє коло Кубка світу, а пізніше, в Манілі, — фінал чемпіонату світу.
— А потім?..
— Ти тільки заспокойся. Маєш усі шанси на перемогу.
— А що, коли не виграю?..
— Просто мусиш викластися, як каже твій приятель пан Адам.
— Ти знаєш, скільки бігунів хоче бути першими на фініші?
— Мабуть, знаю краще, ніж ти, але тепер — у ліжко!
— Ні! — заявив я тоном вередливої дитини. — І взагалі, ти ще не до кінця розповів про ту пригоду.
— А ти справді хочеш про неї почути? Ну, той чоловік тільки подивився в мою жменю, на секундомір, і запитав: «Кажете, біжить добре?» Він пробелькотів іще щось незрозумілою мовою, а тоді пояснив, що прийде по того хлопця через рік.
Я побіг до шефа, щоб зарахував індіанця на наступні відбіркові змагання. Я не сумнівався: якщо індіанець не збожеволіє на дистанції або в колотнечі після старту йому не зламають ногу, то наступний Великий приз в нашій кишені.
— Наскільки Я тебе знаю, все це, звичайно, вигадка. Просто цікаво, як ти виплутаєшся, — сказав я відверто. Хоча мені справді було цікаво.
— Шеф зажадав спочатку випробувати індіанця. Ніхто мені не вірив, — сказав Зозінго. — Коли я привів індіанця, в кабінеті шефа було порожньо. На столі сидів не дуже великий, але страшенно отруйний чорний павук. Я його відразу помітив і, кинувшись до вікна, майже затуленого диким виноградом, загорлав:
— Погляньте, ідіть сюди!..
— Дурню божий! — крикнув шеф із-за дверей. — Хочете, щоб вас вкусив отой каракурт?!
— Ну й брехун ти, Зозі, — сказав я здивовано. — Якби такий бігун справді з’явився, хто б же влаштовував подібні розваги!
— Ну, годі. Вже пів на десяту.
Він одрегулював кондиціонер, я теж люблю тепло, але вночі, кажуть, воно шкідливе для здоров’я.
— Скільки вже існують оці перегони?.. А мультивізор? Він був завжди?
— Був, Роже. Тільки раніше його називали телевізором.
— Ти не розігруєш? Перегони теж, певно, називались по-іншому.
— Тоді змагалися верхи.
Я пирснув, Зозінго, до речі, теж. Інколи мені здавалося, що мій тренер трохи несповна розуму, але ви мусите визнати: хто ще на світі міг отак фантазувати? Змагання верхи на конях!
— А звідки тих коней брали? З екосадів? Навіть у цілому світі їх не набереться стільки, щоб забезпечити один-єдиний Великий приз! — Так я йому тоді сказав.
Хіба це не чудо — відчувати тепло тварини, пригорнувшись до її міцної шиї? Відчувати биття серця і, заплющивши очі, мчати вперед, швидше й швидше, щоб аж світло розпливалося в очах зеленими, коричневими і синіми колами…
Як це приємно — ні про що не думати! Думають за тебе інші й дбають про все. Якби я й хотів проспати, мене однаково збудила б електроніка — гарною ритмічною мелодією. Вода у ванній була завжди такої температури, яка ранкової пори найоптимальніша для м’язів.
А внизу на мене чекав Зозінго із сніданком і вісьмома годинами тренувань.
Я запрягався в роботу, готуючись до неділі.
Але на день швидше надходила субота. Я не любив її, бо в суботу мінявся звичний ритм життя. Одразу після сніданку ми пакували речі і їхали на змагання.
Я починав трохи нервувати. Після якогось нещасного випадку вертоліт нам заборонили, тож ми мусили пропихатися до аеропорту забитими перехрестями, між нескінченними потоками електромобілів, таких самісіньких, як і наш. І всі тікали з десятимільйонного мегаполіса, мов риба з розірваної сітки. Хто не встиг вискочити ще в п’ятницю, їде тепер ковтнути свіжої води. Але дощ із сірчаною кислотою падав скрізь однаково, так принаймні твердив мій тренер.
Якщо в неділю після обіду засвітяться всі екрани, то атомні електростанції муситимуть працювати на повну потужність.
На лисині в Зозінго знову блищали краплини поту. Він сидів поруч. Усе тече, все міняється, твердили філософи, але краплі людського поту завжди лишались однаково солоні.
— Коли вже доїдемо? — спробував я завести розмову хоча б з водієм Отто. Він був не набагато старший за мене, але проти мене — здоровань з потилицею м’ясника й округлою спиною; така спина в нього, певне, від того, що постійно горбиться за кермом.
Водій лише відбуркнувся. Не можна сказати, що його не цікавили перегони, він щосуботи в автомобілі теж витріщався на програми й спортивні сторінки телепринту. Мені це не подобалось.
Раптом Отто сам заговорив:
— Знаєш, Перо, я не вірю, що ти колись переможеш. Минулого разу я поставив був на тебе, бо бігати ти вмієш… Колись ми з тобою ще побалакаємо…
Навіть у залі чекання він не відходив од нас ні на крок, і я б не здивувався, якби у нього десь виявили револьвер. Потім я зрозумів, що мій тренер його також не зносить.
Коли надзвуковий аеробус нарешті розігнався бетонною доріжкою, пасажири полегшено зітхнули, і вентилятори впустили до салону трохи свіжого повітря. Гарненька стюардеса, як завжди, згадала в своєму привітанні й про мою персону, почулись оплески. Якусь мить я купався в усіх кольорах жіночих очей, увага тішила, але разом з тим обпалювала в роті, мов солодке морозиво. В усіх жінок були худі шиї й чітко окреслені груди.
За митницею нас зустрів скромно вдягнений шпакуватий високий чоловік у чорних окулярах, наш провідник. Людський потік ринув одразу в усіх напрямках. Просто перед виходом на нас чекав чорний лімузин з такими глибокими сидіннями, що ми у них потонули. Температура в кабіні була мов у печі, і водій був схожий на пластикову ляльку.
Я марно натискав на золоту кнопку, щоб одчинити вікно.
— Ні, ні, — заперечив провідник у темних окулярах. — Невже вам
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фантастика Всесвіту. Випуск 3», після закриття браузера.