Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

— А чому ви його не полагодите? — запитав я трохи ображено.

Лімузин тихо рушив. Водій і провідник на передніх сидіннях до останньої хвилини напружено розглядались на всі боки.

— Я відповідаю за вашу безпеку, а тут, на мою думку, вештається надто багато гангстерів та божевільних з пластиковими бомбами. А скло непробивне.

— Не перебільшуйте.

Тренер уже задрімав.

— Давай хоч раз поїмо в ресторані, як люди, — попросив я його вже у готелі.

— Почекай, побачимо… — відповів Зозінго, але ми й цього разу, як завжди, їли в моєму номері. Мені не хотілось розмовляти.

— До завтра!

Зозінго тряс мою руку і розглядав, чи не забув чого. Було навіть смішно. Він попростував до дверей.

— А як з казкою на добраніч? — спробував я його затримати.

— Ти вже застарий для казок.

На якихось двадцять або тридцять поверхів нижче дихав, іскрився й пульсував суботній вечір. Удалині, куди сягав зір, плинули людські потоки, а назустріч їм летіли нескінченні вервечки освітлених електромобілів. Скло в сталевих рамах затримувало абсолютно всі звуки й запахи, мені залишались тільки кольори.

Десь над головою дзижчав жук-кондиціонер, але я дуже виразно почув кроки від дверей і здивовано озирнувся. Ввійшов уже не молодий, років на п’ятдесят, чоловік у плащі й капелюсі — нічого особливого, тільки обличчя здавалося цілеспрямованим і вольовим.

— Ви, мабуть, помилилися номером, — сказав я роздратовано, бо він порвав нитку моїх рожевих думок.

Чоловік неквапливо зняв капелюха й глянув на мене світлими очима. В очах було щось приємне, збуджувало симпатію.

— Ні, я не помиливсь, — усміхнувся він. — Я до вас, Перо.

— Не ображайтеся, але я не маю права приймати відвідувачів.

Йому нелегко було проникнути аж сюди. І я невпевнено кивнув на крісло, з якого тільки-но встав тренер. Я сам себе не впізнавав.

— Мені все відомо, тож довго вас не затримаю. Я не люблю надміру ризикувати.

— Я, власне, ще не лягав…

— Тим ліпше. Тож — до справи? Я на знак згоди кивнув.

— Ваше прізвище зазначено в перехідному реєстрі. Ви вже отримали нові пропозиції?

Пропозиції? Чи мусив я брехати?.. Я заперечливо покрутив головою, а в роті стало, як у Сахарі.

— Так, я не помилився, — переможно посміхнувся гість. — Ви добрий бігун, просто чудовий, але репутація ненадійного відтепер супроводжуватиме вас аж до смерті.

— Тому що на останніх змаганнях я врятував людині життя?

— То, безперечно, шляхетний вчинок, але що тепер буде з вами?..

Ця проблема мучила й мене. Що буде зі мною, коли я не вмію робити нічого іншого, хіба трохи швидше від інших бігати?

— Проблема, правда ж? Надзвичайний талант, у неповних шістнадцять років уже на доріжці Великих призів… У вас попереду ще довге життя. А ви задумувалися над тим, що буде з вами через п’ять, десять років? Коли кровообіг ослабне і в ногах почнуть згасати сила й витривалість?

— Я міг би коментувати змагання по четвертій програмі. Або закінчити тренерські курси. Просто робити те, що й інші!..

— Маю для вас іншу пропозицію.

Я підвів на нього очі, хоча давно вже здогадався, що він казатиме.

— Одержите щонайменше зо два мільйони. Це чимало, навіть сьогодні. Якщо жити розумно, вистачить на ціле життя. У гіршому випадку така сума гарантує кілька років незалежності й комфорту.

Збудження в мені нагромаджувалося, як метан у глибокій темній штольні. А гість докинув:

— Навчання, подорожі…

— Що ж мені робити? — запитав я, хоча теж для годиться.

— Це вже добре! — похвалив мене гість і посміхнувся. Він раз у раз посміхався. — А ви знаєте, юначе, що то означає — страхувати бігуна під час бігу?

— Абсурдне запитання!

Звичайно, я не мав би про це ні найменшого уявлення, якби не Зозінго. Група шахраїв одкрила спосіб, як може Великий приз виграти посередній бігун. Тоді шахраї заробили на тому грубі гроші, але перемогла зрештою поліція.

— Зовсім не абсурдне, — сказав гість.

— Довічна дискваліфікація, — пояснив я гостеві. — Ну й, звичайно, грошенята в мене заберуть.

— Це в разі провалу. Але уявіть собі, що ми ні на йоту не дурніші від Європолу.

Він сягнув рукою до кишені, дістав довгастий гладенький аркушик і простяг мені. Це був чек.

— На звороті знайдете адресу надійного банку, куди можете покласти гроші. Щиро рекомендую.

У нього все було продумано.

— Не знаю, — знітився я, але чек узяв.

— Якщо дотримаєте умови, будьте певні — одержите все, що вам належить. Думаю, зрозуміло…

Він підвівся з м’якого крісла й побажав мені доброї ночі. Я затримав його мимовільним порухом.

— Так, так. Знаю, про що ви хочете запитати. Але поки що не можу вам назвати прізвище. Розумієте? Ви повинні спочатку все добре зважити, нам не потрібні зайві клопоти. Все буде досить просто. Перед самісіньким стартом він дасть вам тоненьку плиточку жувальної гумки.

Справді, у нього все було зважено.

Він знову посміхнувся.

Тільки-но двері зачинилися, я зрозумів, з чого маю починати. Підняв телефонну трубку. Екран молочно засяяв.

Але що буде завтра? Завтра про це говоритимуть усюди, криві погляди, недовіра…

Обличчя моє гасне разом з екраном. Один забіг — і для мене відкриється цілий світ. Тільки це буде востаннє. А що є краще в світі за біг?

Настав новий день.

За якусь мить увійде тренер, і ми поснідаємо в нібито спокійній, душевній атмосфері, а вже об одинадцятій мені подадуть легкий обід. Про змагання, звичайно, не буде й мови. Ми обминатимемо цю тему, як обминають будинок божевільних.