Читати книгу - "Піраміда Сонця, Олександр Петрович Ємченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Отож був серпень 1877 року. Асаф Холл кожну ніч пантрує біля 26-дюймового рефрактора, створеного фірмою відомого оптика-шліфувальника Альвана Кларка та його синів. В об’єктиві телескопа — червона планета. Холл пильно тримає в полі зору зірки навколо Марса — чи не рухається якась слідом за планетою? Ні, всі вони непорушно «висять» на своїх місцях.
Так спливає одна ніч за іншою. Нарешті 11 серпня астроном помітив зірочку, що невідступно тягнулася за Марсом, немов була прив’язана до нього. Що це — матеріальне тіло чи ілюзія зору? Не встиг Холл зафіксувати координати виявленого тіла, як з річки Потомак піднявся густий туман, який швидко затягнув небо. Погода на кілька днів зіпсувалася.
Холл нервував. Він почав уже сумніватися в тому, що побачив. На допомогу, як завжди, прийшла дружина. Як тільки небо прояснилося, вона вмовила чоловіка знову стати за рефрактор. Ледь Холл наладнав апарат, як небо над Вашінгтоном знову затягнули хмари, закресали блискавиді і зашаленіла гроза…
16 серпня Холл навіть не подумав про спостереження. Коли настала ніч і на небі знову заясніли зорі, невпокійлива дружина переконує песимістично настроєного чоловіка відновити пошуки. Той без всякого ентузіазму піднімається на горішній поверх обсерваторії, ловить в об’єктив сусідню планету і — о диво! — помічає біля неї рухливу цятку, схожу на ту, що вже одного разу бачив. Тепер уже він її не випустить з поля зору!
Наступної ночі Холл поспішив на побачення з виявленим марсіанським супутником і… відкрив ще один. Яка удача! Яке відкриття! Супутники в Марса є! Передбачення Свіфта справдилося. Пізніше нововідкритим супутникам дали за традицією імена стародавніх божеств, що завше супроводжували грізного бога війни.
Тепер повернемося до автора феноменальних «Мандрів Гуллівера». Як міг Свіфт за 150 років до відкриття марсіанських супутників так безпомильно, ніби точно знав, почув від когось чи бачив на власні очі, передбачити Існування супутників Марса? Ця загадка, яка не з’ясована й сьогодні.
Останнім часом унікальне передбачення англійського письменника пояснюють впливом так званої ПЦ, позаземної цивілізації.
Українські вчені, кандидати фізико-математичних наук Олександр Пугач і Клим Чурюмов у книжці «Небо без чудес», що вийшла у 1987 році, пишуть: «Як вважає англійський вчений Дж. Діардорф, така «тактовна» ПЦ могла б посіяти в інтелектуальній сфері нашої планети думку про своє можливе існування шляхом імплантації «чуда», просочування інформації про містичні, фантастичні чи штучно створені історичні загадки. В галузі астрономії до числа останніх можуть, наприклад, відноситись знання африканського плем’я догонів про потрійний Сіріус, записи на шумерських глиняних табличках про параметри десятої планети Сонячної системи, передбачення Дж. Свіфта характеристик двох супутників Марса і т. п. У дусі такого пояснення дуже вдалим прикладом імплантированого «чуда» є непояснимі і невловимі НЛО з їхнім дивовижним умінням бути «у всіх на виду, але не даватися в руки».
Та хоч би там що, марсіанські супутники відкрились землянам, відкрились і мало не потрапили… до розряду горезвісних НЛО. Приводом до цього, як не дивно, став сам факт їхнього відкриття, надто запізнілого відкриття. «Чому раніше вони не були помічені? — запитували прихильники існування розумного життя на Марсі і тут же самі відповідали: — Та тому що їх просто не існувало. Вони з’явилися у марсіанському небі у період між великими протистояннями 1862 і 1877 років. Їх запустили самі марсіани».
Попри всю абсурдність такої заяви, вона була далеко не абсурдною. Аргументи, які наводились на користь цієї гіпотези, мали під собою вагомий грунт. По-перше, розміри марсіанських супутників (близько двадцяти кілометрів у поперечнику) не такі вже великі, щоб високорозвинена цивілізація не могла побудувати такі споруди. По-друге, обидва супутники обертаються навколо планети по низьких орбітах і до того ж — у районі екватора, найзручнішого для запуску штучних тіл з поверхні планети. По-третє, сам рух марсіанських супутників суперечив законам небесної механіки і, навпаки, цілком відповідав рухові штучно створених тіл.
Останній аргумент особливо набрав ваги, коли в 1945 році американський астроном Б. Шарплес заново обрахував траєкторію руху Фобоса і дійшов висновку, що цей супутник рухається з прискоренням і з часом впаде на планету. Так може літати тільки штучне тіло.
У 1959 році, коли Земля вже обзавелася власними штучними супутниками, з’явилося нове пояснення дивного аномального руху марсіанських супутників. Його автором був відомий радянський астрофізик, професор Й. С. Шкловський. Уродженець містечка Глухова на Сумщині, він закінчив Московський університет, аспірантуру при Державному астрономічному інституті імені П. К. Штернберга, тривалий час працював в Інституті космічних досліджень АН СРСР. Крім численних теоретичних праць, відомий і своєю науково-популяризаторською діяльністю. Його книга «Всесвіт, життя, розум», перевидана кілька разів, привернула широку увагу до проблем існування розумного життя за межами Землі.
Так ось, вивчаючи рух Фобоса, Й. С. Шкловський висунув гіпотезу, що цей супутник, а можливо, і його побратим Деймос, у середині… порожній! Так, так, порожнистий… Тільки цим можна пояснити невпинне прискорення його руху, встановлене американцем Шарплесом. Але навіщо сліпим силам природи створювати порожні небесні тіла? Залишається одне: припустити, що Фобос, а можливо, й Деймос — штучні супутники Марса, створені мільйони років тому розумними істотами, що населяли Марс чи прилітали з далеких зоряних далей.
Ось як про це писали популяризатори науки ще в 1970 році на тринадцятому році космічної ери, вже навіть після того, як до Марса були послані автоматичні космічні станції: «Колись Марс міг бути населений високорозвиненими, розумними і добрими істотами. Вони будували міста, боролися з природою, підкоряли її. Можливо, як і ми, люди, вони освоїли космос. Створили космічні станції— два літаючих острови, які ми сьогодні називаємо Фобосом і Деймосом. Можливо, прагнучи покинути згасаючу планету, вони побували і в нас на Землі. Біда, що в ту далеку епоху життя на нашій планеті було малопривабливим. І рештки розумного і могутнього народу переселились, можливо, назавжди подалися в іншу зоряну систему. А космічні станції — два марсіанських супутники — залишили як пам’ятники зниклої цивілізації: «як піраміди в африканській пустелі, як храм народу Сонця, котрий щезнув з лиця нашої планети…»
Невгамовна людська думка, випереджаючи міжпланетні кораблі майбутнього, з кожним роком наближала, підтягувала до нас
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Піраміда Сонця, Олександр Петрович Ємченко», після закриття браузера.