Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

докладний маршрут, а навіть визначені хати, в яких ми повинні заквартирувати. Аж таких докладних інструкцій курінний Рен ніколи не давав, і тому естафета викликала у сотенного недовір'я. Порівнявши її із зразком письма курінного Рена він побачив, що вона написана іншою рукою. Він наказав заарештувати Калину і вислав негайно зв'язкових до Байди і Бурлаки.

Курінний Рен, який перебував тоді з сотнею Бурлаки, наказав їй змінити місце постою, а сам на коні примчав до нас. Приїхав також сотенний Байда, який вже з минулої ночі шукав по околиці стрільця Калину, що пропав із стійки.

Та коли старшини наказали привести Калину на переслухання, виявилося, що він втік. Його замкнули до льоху. Стійка стояла при дверях, а він викопав яму під протилежною стіною.

Про провокацію повідомлено усі сотні, а за втікачем вислано кілька роїв. Перешукано, всі навколишні села, але без успіху. І коли вже всі погодилися з думкою, що Калині пощастило добратися до Бандрова, де стояли енкаведисти, одна наша боївка випадково попала на його слід. В одному селі вона наткнулася на кількох дезертирів з Червоної Армії і від них довідалася, що якийсь вояк у німецькому мундирі хотів набути у них однострій і автомат.

Наша боївка кинулася в погоню за підозрілим вояком. Недалеко Бандрова вона наскочила на нього саме тоді, коли він вимагав від якогось селянина, щоб той дав йому зброю. На запити боївки він не хотів відповідати і його відставили до однієї з наших сотень.

Сотенний Байда пізнав дезертира Калину. На допиті він признався, що здезертирував і виявив енкаведистам плян нашого переходу на Лемківщину. Щоб втягнути нас у засідку, енкаведисти написали естафету і доручили Калині передати її котрійсь із сотень.

Польовий суд засудив зрадника до кари смерти.

РОЗДІЛ 6

Стояли останні дні листопада. Мороз дужчав з дня на день і часто падав сніг. Ми сиділи в теплих хатах, серед привітних господарів, і зовсім не хотіли думати про мороз, вітер і сніговію, що бушували за вікном.

Та ось одного такого морозного ранку прийшов наказ готуватися в дорогу. Перед нами стелився шлях через Сян на Закерзоння. Дорога дуже небезпечна, бо більшовики добре берегли Сян. Їхні застави стояли по обох боках ріки, а стежі безупинно перевіряли терен.

Була мабуть третя година по полудні. Від півночі віяв різкий вітер і під ногами скрипів сніг. Збірка. Ми стояли лавами наче привиди в одягах з білого полотна. З наших уст ішла щира молитва до Бога. Селяни оточили нас і молилися разом з нами. А як на небо викотився блідий місяць, ми попрощалися з гостинною Грозьовою і попрямували на захід попід гору Маґуру.

Перейшовши Жуківські ліси, ми зупинилися в селі Бистре. Ми думали перебути в ньому цілий день, але, як тільки пообідали, до села зайшли більшовики, і ми заховалися в смеречаний молодняк за селом та чекали, які відомості принесе розвідка.

Падав густий, лапатий сніг. Стрільці залізли під смеречини, інші накрилися брезентами, і так дехто навіть задрімав. Заснув і я. Не знаю чи довго спав чи ні, але коли виліз з-під палатки і поглянув сюди-туди, затремтів з переляку. Навколо мене нікого не було. Кругом лише горби снігу.

- Боже! Вони всі відійшли, забувши за мене!

Я в паніці кинувся перед себе, і тут один горб заворушився, а з-під нього показалася голова стрільця. Я з радости почав бігати від горба до горба, а вони від мого дотику перемінялися в моїх товаришів.

До Бистрого ми вже не верталися, бо в селі заквартирували відділи енкаведистів і стрибків. Ми пішли далі в бік якогось невеличкого сільця серед лісу. А тому що розвідка повідомила, що в околиці Лютовиськ, під лісом коло села Скородне, засів інший відділ енкаведистів, то ми в гострому поготівлі пересиділи на лісовому хуторі аж до полудня наступного дня.

Далі ми йшли не зупиняючись. Вдень, як правило, ми йшли лісами, лише вночі полями і польовими дорогами. Жандармерія просувалася кілька кілометрів перед сотнею. Вона заходила також до сіл і збирала інформації від місцевих розвідок, які діяли бездоганно. Вони знали про все і ніякий рух ворога не минав їх уваги. Для відпочинку ми використовували тільки ті моменти, коли сотня затримувалася, щоб передня охорона могла перевірити терен. Тоді стрільці падали на замерзлу землю, не зважаючи на те, що від форсовного маршу сорочки часто на них були мокрі. Із землі їх щоразу піднімав своїм криком, а то і палицею наш бунчужний.

До Сяну ми прийшли пізно вночі. Місцеві хлопці, які знали цей терен, сказали нам, що ми в околиці села Хміль. На нас вже чекала тут наша жандармерія і спецгрупа.

Нам наказано затриматись на узліссі і чекати на вози для переправи через Сян. Чекали ми якусь годину, може більше. Було дуже зимно, дув сильний дітер і наші сорочки, мокрі від форсовного маршу, замерзали на плечах; щоб загрітися ми бігали, стрибали і виводили різні "хороводи з фігурами".

Коли селяни приїхали з возами, ми скоро навантажили наше добро і без жадних перешкод переїхали на другий берег річки. Хоч Сян не дуже глибокий, ми мабуть добре перемокли б, якби нам довелося переходити вбрід.

Не затримуючись, ми попрямували через стрімку гору Дверник (1004 м.) у напрямі на село Руське. До села ми одначе не заходили, бо там квартирували енкаведисти. Також, як донесла нам розвідка, в селі Двернику квартирувало понад двісті енкаведистів, в селі Протісне - сто п'ятдесят, у Затварниці - двісті, у Волковій - ще більше, а крім того там була ще польська міліція; в Балигороді було шістсот і приблизно стільки ж у Тісній. В цій околиці були вже відділи польської армії, а за Сяном багато радянських прикордонників. Поляки дуже розпаношилися і знущалися, як і де могли, погрожуючи, що як тільки скінчать організувати свою армію і поліцію, то виріжуть усіх українців.

Ми розтаборилися в лісі на горі. Вітер був дуже сильний, і холоднеча була неймовірна. Ми