Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

Так капітан Борисенко заробляв собі авторитету й слави серед своєї роти... І може з нього непоганий був психолог, бо без того авторитету поводження його з солдатами на відпочинку - брутальна, безмірна жорстокість, непотрібна суворість і, нарешті, ганебне страхопудство, як пізніше виявилося на війні, не довели б капітана Борисенка до добра вже за перших боїв... Але про це - пізніше.

Безупинно подорожуючи бойовим порядком, зупинилися ми на кілька днів у фортеці Кюммене в Фінляндії. Це була мізерна, жалюгідна загорода, з допотопними земляними валами, густо зарослими бур'яном, і справляла вона вражіння, з своїми позавалюваними, мохом укритими бійницями, якогось забутого серед степу восени запліснявілого куреня. Будував цю фортецю, казали нам, ще Петро перший.

Наближався день повного соняшного затемнення 1914 року, і тут мені згадуються ті накази, що їх писали полкові - освічені і, здавалося б, розумні люди. Поза тим, що всім нам наказано було роздобути по шматочку скла, заздалегідь його прокоптивши, і тільки через нього дивитися на затемнення, тут іще писалося, що, оскільки німець - дурень, то можна сподіватися, і так, напевне, й станеться, що вся численна армія його, не знаючи такого способу, дивитиметься на затемнення неозброєними очима, посліпне вся, як є, і тоді ми ту армію голими руками, як горобенят, передушимо.

Не знаю, може такі байки й підбадьорювали когось із найнерозвиненіших, чи зовсім неписьменних солдатів, але думаю, що багато все ж таки було й таких, що не могли не добачати з тих наказів, що якраз оте начальство, яке їх писало, справді безпробудно дурне...

Цілий місяць од початку оголошення війни блукали ми по Фінляндії вздовж і впоперек, мабуть чи не для того, щоб запаморочити голови фінському населенню показом своїх численних сил (що-день-два з'являлися ми з зовсім несподіваних, протилежних боків, зупинялися над берегом моря, копали шанці, укладали поверх бліндажів акуратні мішечки з землею...). Які це наївні були підготування, порівняно до того, що ми потім побачили й пережили на справжньому фронті!

Мандруючи, ми об'їдали й обпивали населення, і дедалі більше нудилися з такого дурного поневіряння без діла.

Безнастанні чутки, що, невідомо звідки з'являючись, обплутували нас густим павутинням, хвилювали, лякали, а часом і зовсім приголомшували свідомість. Газет нам читати не давали, а всю інформацію про переможний похід углиб Німеччини нашого "побєдоносного" війська нам вичитували щодня з наказів на зупинках, коли, неймовірно потомлені, ми радніші були бодай хвилинку відпочити - і тілом, і душею, ніж вислухувати галасливі реляції про всі блискучі події на полях боїв.

В моє розуміння ніяк не вкладалося, як це може, в наслідок одного якогось бою, загинути отака величезна сила людей, як цілий полк, а про те, що в боях із німцем лягали часто цілі наші полки, ми чували вже не раз, розуміється, не з переможних реляцій із дієвої армії...

Товариш Прайс, рядовик із шостої роти, що з ним я ближче зазнайомився в поході, часто на зупинках розводив якісь плутані теорії про те, що така війна справді не протримається далі місяця-двох, бо є в світі, мовляв, якісь непереможні сили, що надприродним способом на людство впливають.

Товариш Прайс, жид із походження, жив в Америці, - належав, як він казав, до якоїсь проповідницької сектантсько-баптистської чи ще якогсь там організації, всі тягарі походу сприймав навдивовижу спокійно, і це часами давало мені певність, що й справді, може якісь могутні, надприродні сили, що їм так глибоко вірив товариш Прайс, утрутяться в те божевілля, що діялося на просторі від Німецького до Чорного моря і, поки ми ще зберемося на фронт, фронту вже й не стане... Товариш Прайс вірив.

А тут полковий священик, за всякої нагоди, мабуть, навмисне зговорившися з начальством, щоб не дати змоги нам відпочити, колись випростати потомлені ноги, задубілі спини, - полковий духовник за всякої нагоди й просто без ніяких нагод відправляв урочисті молебні просто на повітрі, "О дарованії побєди благовєрному імператору", примушуючи й нас годинами вистоювати й виспівувати, а вони, ці закликання Бога на допомогу нищити ворогів, зовсім не настроювали войовничо.

Я бачив, як після таких молебнів хлопці розходилися з похнюпленими головами, кожен заглиблювався в себе і, здавалося мені, думав зовсім не про "побєди" і не про "благовєрного".

Якось випадково потрапила мені до рук газета, де, поза всіма задерикуватими, галасливими оповіщеннями з дієвої армії, десь у куточку, дрібненькими черенками, було надруковано розмову з графом Вітте, що повертався вже в час війни з Европи й мав у Криму побачення з якимось співробітником газети. Я пригадую, що пишний граф дуже обережно застерігав не захоплюватися патріотичним чадом, а пам'ятати, що німців "шапками не закидаємо".

Оця пересторога враз розвіяла вже тоді всі сподівання, що може справді війна закінчиться через два тижні, як про це авторитетно заявляли всі, кому не ліньки було, як про те доводив навіть товариш Прайс, на підставі якихось кабалістичних вичислень, що справді через два тижні наші сидітимуть у Берліні, і серце стискалося передчуттям багатьох і багатьох, кривавими туманами оповитих днів, місяців, а може... може й років.

На якомусь відпочинку, де полк простояв день чи й два табором у лісі, несподівано прислужився мені командир пів-роти, штабс-капітан Іван Олексійович Таскін. Він запитав, чи не вмію я їздити велосипедом.

Так, я вмію їздити велосипедом, і буду дуже радий, коли візьмуть мене з роти до команди зв'язку, і буду дуже вдячний його благородію, коли воно дасть мені змогу виявити свої здібності саме в цій ділянці обслуговування потреб великого фронту.

Розмова відбувалася на самоті. Штабс-капітан Таскін, як людина, з-поміж усіх наших офіцерів справді найчутливіша і, здавалося мені, найкультурніша, зовсім ласкаво поговорив зо мною, ні разу не вживши брутального "ти", і пообіцяв зробити з мене блискучого самокатчика. Але не обійшлося, проте, й без того, щоб на останку не агітнути:

- Значить, наб'єм