Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

– Так, я тебе загубив. Як раптом у небо злетіла зв’язка подарованих мною кульок! Я кинувся у той бік, але не знайшов тебе. Ти немовби розчинилася в тому натовпі, він тебе поглинув, – сумно мовив він.

– Я не зникала і від тебе не тікала. Я просто спіткнулася і впала на коліна. І саме тоді випустила з рук кульки! Мене підняв якийсь незнайомий стариган, який пробуркотів: «Обережніше треба ходити». Я ж озирнулася і не побачила тебе! Мені хотілося кричати, кликати тебе, але ж я так і не спитала, як тебе звати!..

– А я не спитав, як звуть тебе.

– І тут прогримів перший залп салюту. Усі радісно закричали: «Ура-а-а!..» – й лише я гірко ридала, – зі сльозами на очах зізналася Гуля.

Вислухавши це одкровення з сумним виглядом, Валерка насилу вимовив:

– Я протискувався крізь натовп, намагаючись розшукати тебе. Я був ладен кликати тебе щодуху, але не знав, як тебе звати. Потім шукав тебе по всьому КПІ – бо не знав, що ти просто з іншого вишу… Я оббігав усі факультети. Потім щороку ходив на Першотравневі демонстрації, але тебе більше так і не зустрів.

– І я теж тебе шукала, але на Жовтневих демонстраціях.

– Овва! Але чому раптом?!

– Бо вирішила, що чимсь образила тебе, тому ти пішов від мене й навіть залишив свій джемпер.

– Та я і думати забув про нього!..

– А я думала, ти мене кинув… І на Першотравень мені щороку ставало так гірко, що й не передати!.. А тепер уяви, до чого я була здивована і вражена, коли побачила тебе у дядька Антона.

– І я теж. Я тебе одразу впізнав.

І раптом, немовби підкорившись якомусь внутрішньому наказу, вони міцно обнялися і пристрасно поцілувалися.

– Я весь час чекав на тебе, – мовив Валерка.

– Я знала, що колись знов побачу тебе, – зізналася Гуля.

– Давай не будемо більше розлучатися! – запропонував він.

– Авжеж не будемо! – палко підтримала вона.

– Коли прилетимо до Києва, поїдемо до мене.

– Прилетимо – подивимося!..

– Е-е-е, ні! Тепер я тебе не відпущу нікуди, – погрозив Валерка пальцем і раптом спитав стурбовано: – До речі, де ти навчилася так битися?

– Невже ти боїшся, що я отака?.. – загадково всміхнулася Гуля.

– Я тебе ніяку не боюся. Ні крапельки!..

– Точно?

– Анітрохи. Просто цікаво. То де саме?..

– Ти ведеш мене до себе додому і навіть не знаєш, хто я така… А я між іншим – Гантімурова[22], й моя родина – це даурська гілка китайського імператорського двору. Всі представники нашого древнього роду повинні вміти постояти за себе.

– І навіть слабкі жінки? – в його тоні відчувався прихований сумнів.

– Особливо слабкі жінки! – відрубала вона рішучо.

– Ну-у-у, отож тепер у нашій родині блакитна кров бунтівних польських аристократів Уханьських змішається з лютою кров’ю тунгуських князів Гантімурових. Просто вибухонебезпечна суміш!..

– А раптом на наших дітях природа захоче відпочити?..

Вони разом розсміялися, потім Валерка мовив:

– Гаразд, усе це жартики… Я знаю одне: мама дуже зрадіє!

У Борисполі на них чекав Леонід Семенович, який спеціально приїхав в аеропорт, щоб зустріти усіх трьох. Виявляється, тітка Владислава вже відправилася до Євпаторії разом з чоловіком, проте залишила дуже емоційний лист. Гелена Сергіївна блискуче впоралася з приватизацією і вже виїхала в Ташкент. Постійного житла у Гулі не було: раніше вона мешкала в університетському гуртожитку. Отож Валера почав категорично наполягати, щоб дівчина зупинилася у них і поселилася в його кімнаті. Батько ані секунди не заперечував…

Валерка знов перевівся працювати на київську філію авіазаводу ім. Антонова. Не минуло і трьох місяців, як вони з Гулею подали заяву до РАГСу, потім тихо, без зайвої метушні, розписалися. Гуля відновилася в інституті й продовжила навчання в аспірантурі.

Київ – Борова Мотовилівка, середина квітня 1993 року

Першу зустріч випускників дитбудинку, що мала відбуватися в ресторані «Ювілейний» ще у 1980-х роках, довелося скасувати. Організацією тодішніх посиденьок займалася Галочка Барчун. Сама вона не була вихованкою дитбудинку, але навчалася у випускному класі з Антоном і Леонідом – з нерозлучними друзями, переведеними до їхньої школи після розформування виховного закладу в Боровій Мотовилівці. Тоді старшокласниця була у захваті від Леоніда, а Антон до нестями закохався у дівчину, – отож і ходили вони завжди разом. Їх навіть прозвали «святою трійцею».

Тепер же Галочка… точніше Галина Павлівна Степанова, працювала великою начальницею в республіканському Міністерстві освіти. У 1987 році, розшукуючи якісь документи в архіві, вона раптом виявила десятки коробок особових справ колишніх випускників Мотовилівського дитбудинку. Тоді й народилася ідея щодо організації зустрічі випускників дитячого будинку. І хоч на її заклик відгукнулися близько десятка чоловік, у підсумку до Києва прибули тільки двоє – Леонід Гайдамака та Антон Калабалін.

Галина Павлівна дуже засмутилася, скасувала ресторанне замовлення й відправилася сумувати на дачу, але до неї в гості нагрянули нерозлучні колись приятелі. Утрьох вони влаштували на природі шикарний пікнік, під час якого, за шиплячим шашличком і печеною картопелькою, попиваючи солодке ароматне грузинське вино, «свята трійця» довго згадувала дитинство, юність і перше кохання. Домовились обов’язково зібратися знов ще років через три – але вже ширшою компанією, щоб в душевній обстановці поговорити про життя, похвалитися дітьми й онуками…

* * *

Антон Семенович прилетів до Києва в четвер 15 квітня 1993 року пізно ввечері. Леонід Семенович зустрічав його в аеропорту. Звідти друзі поїхали на Поділ відсипатися, оскільки вранці у п’ятницю разом з Галиною Павлівною планували поїздку до Мотовилівки.

Ледь торкнувшись подушки, Антон Семенович заснув. Натомість Леонід Семенович ще довго зітхав і кректав, перевертаючись з боку на бік. При будь-якій згадці про Мотовилівку, його свідомість розривалася від суперечливих почуттів – частково дуже теплих, добрих, щасливих, частково, навпаки, холодних, злих, трагічних.

Особисто для нього спогади про сиротинець були радісними, світлими, просоченими щирою любов’ю. Адже як для сотень таких самих «дітей війни», як і він, колектив і вихованці дитбудинку стали доброю люблячою родиною, на такому бажаному, затишному острівці щастя. І коли по життю йому ставало зовсім зле, він заплющував очі й подумки переносився на кілька хвилин туди, де минуло його дитинство.

Але були й інші почуття, пов’язані саме з цим селом: гіркота, образа, щемливий душевний біль… Минуло понад 35 років, але він не забув, як повелася з ними рідна мати, і не бажав її вибачати. Це ж якою негідницею треба бути, щоб після загибелі батька кинути на залізничній станції його з сестрою! Так кидають кошенят, цуценят або непотрібну обридлу