Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

улесливого й водночас бундючного тубільця-бега з рабським тавром на чолі у формі китайської кіски, що видніється з-під оксамитової шапки з хутряною околицею. Андижанлик, китайський турок, і татарин губляться тут, у цій безлічі китайців і дунганів. Вона має якийсь шаблонний вигляд у синіх уборах, і китайська крамниця з продуманим і часто дуже гарним розташуванням виставлених товарів не така художня, як шафова ятка сартів, де торговець, облямований пістрявими шовковими й бавовняними тканинами, сидить на розстеленому ладному килимі.

До моєї програми входило картографування гірської стежки, яка тяглася на сто кілометрів від Тянь-Шаню до південного міста Турфан. Отже, знову доводилося переходити через хребет. Більшість свого спорядження я послав двома гарбами, а сам із рештою своїх людей і шістьма винайнятими віслюками, які везли пакунки, вирушив гірською стежкою. Перехід через Тянь-Шань був тепер коротшим і не таким обтяжливим, зате краєвиди лишалися грандіозними. Через неповний тиждень, 24 вересня, ми дісталися до Турфана, знову опинившись біля Шовкового шляху і серед сартів.

Один із найцікавіших спогадів про Турфан — спогад про маневри міського гарнізону, вояки якого теж, до речі, здавалися передчасно постарілими. Замість звичних команд тут подавали сигнали прапорцями і барабанами. Усе це нагадувало балет, діялося точно і з прагненням до театрального ефекту. Стрільба по мішенях із примітивних шомполок не витримувала жодної критики.

Наступною метою було місто Баркель на північному схилі Тянь-Шаню. Тристакілометрова дорога проходила через гори на схід. Серед пам’яток старовини на шляху найцікавішими були руїни міста Ідикут-шарі, відомі з систематичних розкопок німецького мандрівника-дослідника Ґрюнведеля. До облупленого муру тулився вельми скромний заїзний двір, де я оселився, як і багато європейців до мене. На стінах висіли відгуки, скажімо, Grand Hôtel Sabit, Räuberhöhle чи Cuisine recherchée, якими господар, хвалькуватий сарт, дуже пишався. Дорога в горах була добра, перевал не дуже високий, однак через дошкульний вітер і дедалі дужчий мороз поїздка вийшла дуже стомливою. Мою увагу звернули на те, що на північних схилах Тянь-Шаню досі трапляються дикі коні Пржевальського, Equus przewalskii, і якось увечері я при місячному світлі розгледів на великій віддалі кількох цих лякливих тварин, які, здається, їли траву на галявині.

До Баркеля, центру худібного району, ми прибули в середині жовтня. Місто справляло враження бідного й занепалого. Утім, похмурі виднокола трохи зм’якшувалися кількома старими храмами з ефектними даховими лініями, малюнками і різьбленням на деревині. Крім того, звідти був надзвичайно гарний краєвид на величний білий тянь-шанський кряж.

Моя поїздка до міста Гамі й далі пустелею Гобі до міста Ансі, розташованого за 400 кілометрів від Баркеля, пройшла знову, вшосте і востаннє, через Тянь-Шань — цього разу в південно-східному напрямку. Від дужого вітру на перевалі захурделило, їхати було вельми важко. Невдовзі гарби загрузли на завіяних снігом поворотах. Грошима й умовляннями я на поштовій станції роздобув нам на підмогу двох індивідів зі слідами куріння опію на обличчях. Обидва взяли з собою по неоковирній лопаті. Що вище ми сходили, то глибшим і густішим ставав сніговий покрив. Незабаром гарби довелося звільнити від запрягу і потроху перевозити клунки з речами тягловими кіньми. У китайському храмі на вершині перевалу вдалося роздобути ще кілька лопат. Цілими годинами довелося трудитися в поті чола, щоб затягти гарби догори, а коли ми почали підупадати на силі, я погрозами й грошима спонукав трьох китайців, які отаборилися біля храму, попрацювати лопатами навперемінно з нами. Аж через 12 годин гарби опинилися на вершині, а ми заночували в храмі. Весь наступний день пішов на переміщення валки до південного виходу перевалу.

Погоничі-китайці, здавалося, ніколи не журились і щоразу, коли я до них звертався, відказували з усмішкою, дивовижно невтомні й задоволені. Платня їхня була невеликою, харчу, як я помітив, вистачало зовсім трошки. На день — миска міену[11], а якщо вони отримували дві, то аж сяяли. У південному Китаї, я чув, денна порція — така сама кількість рису. На дверях, стільцях і на кінчиках палиць надворі я бачив повно сушеного міену. Неважко постачати армію, яка би вдовольнялася такою скромною поживою!

Під час одного з перепочинків я розговорився на тему реформ із двома досить молодими офіцерами й кількома вояками. Сенсу змін вони геть не зрозуміли і припустили, що їх наслідком буде лише зростання впливу іноземців. Удову-імператрицю вони вважали мудрою жінкою, яка, звісно ж, упоралася б із Юанем Шікаєм, якби його не підтримували іноземні країни. Доти я вже чув схожі висловлювання від китайців із таким освітнім рівнем.

Після того як я побув якийсь час у Гамі, яке сотні років було важливим форпостом боротьби проти монголів, почалося одноманітне мандрування пустелею Гобі. Вона складалася з неозорих гравійних пустищ і широких пагорків, на яких годі було помітити бодай травинку. Величний Тянь-Шань поступово зник у далечіні. Я не міг не відчувати певного розчарування, коли по одинадцятиденних мандрах у пустелі прибув до занепалого Ансі. Я за життя не бачив безрадіснішого міста, а зараз там було ще й холодно. Маленьке Ансі, в якому сполучалися північний і південний маршрут Великого шовкового шляху, мабуть, бачило й кращі дні.

Узявши такий потрібний день відпочинку, я завернув до оази Дуньхуан за 100 кілометрів на південний захід. Вона дуже нагадувала густіше заселені терени Кашґарії, хоч там і мешкало інше населення з іншими методами будівництва. Місто Су-ло-хо над однойменною річечкою було багатолюдним. Тут теж існував поширений у Маньчжурії звичай обгороджувати будинки кількасажневим муром, часто з чотирма наріжними вежами, і вони нагадували справжнісіньку фортецю. На протилежному березі були залишки фортечного муру, який оточував чималу територію. Подейкували, це місто-фортецю заснував славетний генерал кавалерії імператора Ханя Чжоу Пан Чжао, який наприкінці першого століття нашої ери придушив усі повстання в оазах над Таримом. Ефектні руїни були також на захід від Дуньхуана.

У Дуньхуані мені розповіли про унікальне зібрання документів, кілька років тому знайдене священиком-китайцем. Воно пролежало понад тисячу років у старому архіві, заховане в замурованому проході в скелі. Я не мав достатньої компетенції, щоб дослідити цю знахідку, та і взагалі в жодному разі не брався б до цього, але тут дізнався, що має приїхати французька наукова експедиція, яка це робитиме. Утім, невдовзі цю «печеру тисячі будд» дослідив англійський учений сер Аурель Стейн; саме він дістав змогу раніше від інших проглянути незрівнянно цінні документи, які пролили світло на історію Китаю та Центральної Азії.

20 листопада я знову приїхав до Ансі, де ми й самі відпочили, і дали відпочити коням. Зупинка стала в пригоді й дала змогу