Читати книгу - "Хованки з хижаком, Ендрю Мейн"

Гадки не маю, як чи чому, проте ось куди мене завела логіка. На жаль, нікому, крім мене, це не здається таким очевидним.

У відповідь на мою нестриманість до зали забігають два товстошиї офіцери. Мене притискають до стіни, надівають наручники й виводять, перш ніж я встигаю хоч щось пояснити.

Розділ 20

Підстава

Мене заштовхнули до маленької кімнати з металевими дверима та вузьким віконцем із армованим склом. Уздовж чорної стіни стоїть лавка. Це якась камера утримання, проте без туалету. Сподіваюся, це тому, що тут надовго не затримують.

Тут міцна стеля і бетонні стіни.

От лайно... Тепер я зрозумів. Я за ґратами.

Господи.

Я валюся на лавку. Щось у мені хоче почати гупати у двері й доводити, що сталася якась помилка. Та я розумію, що їм така поведінка здасться ще більш божевільною.

Ті вирази на їхніх обличчях, коли довбні шерифки Тайсон виводили мене...

Вони вирішили, що я геть оскаженів.

А так і було. І досі є. Зірвався, бо вони ігнорують те, що в них перед самим носом.

Вони влаштували в мене вечірку зі спецпризначенцями, бо щось указувало на те, що Джуніпер убила людина.

Я не бачив знімків із розтину, та чудово розумію, що напад ведмедя і напад людини мають суттєво відрізнятися.

З невідомої причини в цьому разі різниці спершу не виявили.

Вони шукали людину і знайшли мене. Коли в рані Джуніпер виявили шерстину ведмедя й отримали змогу більш детально її дослідити, мене відпустили.

Її кров на хутрі Варта значно полегшила справу.

Відкрили, закрили.

На решту вирішили не зважати. Може, тому, що це виглядає надто неймовірно. Але ж усе збігається з доказами.

На Джуніпер напали біля дороги, та вона тікала в напрямку від неї. Чому?

Найпростіше пояснення — тому що її принесли на ту галявину із зав’язаними очима, і вона не знала, де опинилася. Вона просто тікала.

У її ранах виявляють шерстину Патрача. Доволі добре збережену шерстину, з якої ми змогли витягти яДНК — навіть в ідеальних умовах це майже неможливо. Що вже говорити про ту, яка рік пролежала в лісі.

Якщо керуватися суто природним поясненням, то шанси на те, що шерстина Патрача могла опинитися у рані Джуніпер, просто астрономічні. Ймовірність знайти там волосину Чарльза Менсона[12] й то була б вища.

Не знайшли на місці вбивства й шерстини Варта. Якщо він вивалявся в її крові, як я, то мав би лишити бодай якийсь слід.

Але кров Джуніпер якимось дивом з’явилась на ведмеді за кілька миль звідти.

Якби ведмеді були людьми, це б називалося підставою.

Якщо є підстава, то має бути й той, хто підставив.

Хтось мав доступ до тіла Джуніпер та шерсті Патрача. Пізніше до її крові приманили Варта.

Це приводить мене до параноїдального висновку: підозрюваним може бути кожен із присутніх на прес-конференції.

Найбільшу підозру викликає Річардс, проте він поводився не так, як, на мою думку, мала би поводитись винна людина. Його реакція була природною: він хотів покінчити з ведмедем, який убив Джуніпер. І дуже засмутився через те, що міг застрелити не ту тварину.

Якби він убив Джуніпер, логічно було б приєднатися до загальної атмосфери в залі і вказати на мене пальцем. Та він так не зробив.

Щодо інших: шерифка Тайсон — сама незворушність, а детектив Ґленн для мене взагалі загадка, проте, гадаю, обоє знайшли б кращі способи приховати вбивство.

У цьому немає ніякого сенсу Та й я погано знаюся на людях.

Малоймовірно, що це хтось із них. Це було б аж надто в дусі Аґати Крісті.

Трясця, а що як я помиляюся і насправді все так, як вони й говорять?

Утім, інтуїція підказує мені, що це не так. Тут є якась схема.

Сподіваюся, що зараз вони сидять у конференц-залі та зважують мої слова.

Кендалл, здається, жінка розумна. Вона мала б перейматися тим, що ДНК її мертвого ведмедя знайшли на рік пізніше й за багато миль від його ареалу. Це просто нелогічно.

Логічно чи ні, та в камеру запроторили мене.

Я злегка вдаряю кулаком по металевій лаві, мріючи, щоб усе це виявилося страшним сном. На жаль, усе насправді.

Який же я ідіот.

Сиджу тут, а вбивця десь на волі.

Він усіх пошив у дурні. Далі коридором є зала, повна поліціянтів та експертів з дикої природи, які навіть не вірять у його існування.

Господи. Моторошна думка.

Піти на вбивство й не лишити слідів чи сховати тіло так, щоб його ніколи не знайшли — це одне, проте вбити когось і змусити всіх думати, що винна дика природа?

Тут уже треба бути генієм.

Від такої думки в мене поза спиною пробігає морозець. Або це планувалося тривалий час, або ж учинено кимось, хто добре знається на вбивствах. А може, і те, й інше.

Те, що в рані виявили шерстину Патрача, означає, що за планом усе мало виглядати як напад ведмедя. Та ніхто не очікував, що з’явиться людина, яка зможе отримати життєздатну ДНК і виявить, що якийсь абстрактний ведмідь не такий уже й абстрактний.

Ґленн згадував про туристів, що чули крики, та про розслідування потенційного вбивства. Убивцю заскочили зненацька? Він планував віднести тіло Джуніпер в інше місце, та змушений був тікати?

Так просто було б закопати її десь, де ніхто б не знайшов. Я б саме так і зробив...

Може, таким і був план, проте його перервали?

Він залишив шерстину Патрача і взяв із собою трохи крові Джуніпер для Варта.

Лишити кров на хутрі Варта було б не складно. Ведмеді допитливі. Досить було би принести з собою відро свіжого м’яса.

Можливо. Я не знаю.

Я хитаю головою. Від усіх цих міркувань у мене починається мігрень.

Я підводжусь від звуку ключа в замку. Заходить детектив Ґленн.

— Прошу, вислухайте мене, — наполягаю я.

Він штурхає мене краєм папки з файлами.

— Ні, докторе Крей, ви сядете й мовчки слухатимете мене.

Він киває шерифці Тайсон, яка стоїть у коридорі й спостерігає.

— Якщо ж ви цього не зробите, я дослухаюсь до її поради й відішлю вас на перевірку до психіатра. Зрозуміло?

Я киваю і опускаюся на лаву.

Він спирається на одвірок і розгортає папку.

— Я тут трохи покопався.

Я певен, що він говоритиме про вбивство, та мої надії згасають, коли він відводить погляд від папки:

— Я поцікавився вашим минулим. Здається, у вас репутація проблемної