Читати книгу - "Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око, Майкл МакКланг"

-- Ходи до мене, кохана. Заходь всередину…

-- Навіть не мрій, -- пробурмотіла я і жбурнула свій останній ніж в збочене, балакливе лоно.

Еластично клацнувши, тріщина закрилася, і створіння встало з піднятими руками, готове вбити мене в землю. Я почула, як Хольгрен напружено вимовляє нові мелодійні слова. Я не хотіла бути поблизу, коли він закінчить. Я була абсолютно переконана, те, що Хольгрен збирався вивільнити, буде дуже шкідливим для здоров‘я, якщо не істоти, то мого точно.

Я побігла, впевнена, що мені не вдасться вчасно видобутися з зони досяжності створіння. Я відчула мурашки на маківці, в місці, де опустяться кулаки істоти й перетворять мої мізки в желе. Все моє волосся стало дибом. Я не наважувалася озирнутися.

Хольгрен вимовив останнє слово і з безхмарного неба вдарила блискавка. Раз. Другий. Ще раз.

Я озирнулася через плече, істота стояла з руками піднятими над головою, вона шкварчала і з неї йшов дим. Вона вже не була розмитою.

І тоді я побачила, що в неї було щось схоже на голову, масивна випуклість на тулубі, а посередині три дірки розміщені трикутником, що вказував вниз. Шиї, як такої, не було. Повільно, спочатку майже непомітно, вона почала падати. Коли вона впала, затрусилася земля і галявиною розійшовся звук удару, залишаючи після себе короткочасну тишу.

Здавалося, що решта істот цього навіть не зауважили. Вони були зайняті тим, що мчали на нас з Хольгреном. Вони утворили жахливу бойову лінію, розмахуючи перед собою стіною сталі. Хольгрен лежав у траві обличчям вниз і не рухався.

Не слуг, а їхнього Пана, зашипіло Полум‘я знов. Біжи, Амро.

Я побігла. Схопивши Хольгрена під пахви, я потягнула його геть від істот. Я відтягувала невідворотне. Вони порубають нас. З Хольгреном на руках я рухалася надто повільно.

-- Хольгрене! Прокидайся, тяжезний вилупку!

Нічого.

В піраміді є щось схоже на вихід, зашипіло Полум‘я, Він прихований.

-- Як нам зайти?

А як ти зайшла перед тим?

Монстри невблаганно наближалися. Між ними і нами був проміжок десь в дванадцять метрів, і він зменшувався з кожною секундою.

Ми могли втекти. Через блідий вогонь на вершині піраміди. Перегони почалися.

Я міцніше схопила Хольгрена, і зібравши залишки сил і швидкості, потягнула його вгору по сходах піраміди так швидко, як тільки могла. Я тримала Хольгрена за сорочку, щоб не дати йому зісковзнути вниз піраміди, з надією, що його перенесе разом зі мною в зали Полум‘я. Я простягнула руку над краєм кам‘яної чаші, щоб доторкнутися до блідо-синього вогню.

В цю мить з темряви зі свистом з‘явився меч однієї з істот і розсік чашу з вогнем навпіл.

Те, що трапилося далі, тривало лишень кілька секунд. Я озирнулася через плече й істота знов підіймала свій меч, цим разом щоб розрубати навпіл мене. Але його лезо було вкрите живим, танцюючим полум‘ям, що швидко повзло до руків‘я меча. Коли меч опускався, блідо-синє полум‘я сягнуло чорнильної плоті руки істоти.

Ефект був вибуховим.

Істота відразу розлетілася на дрізки, разом з фактично цілим боком піраміди. Гуркіт вибуху був таким, що я ще не чула у своєму житті. Ударна хвиля кинула мене на те, що залишилося від сторони піраміди зі сходами й вирвала Хольгрена з моєї хватки. Я важко приземлилася, права рука викрутилася ззаду мене. Я відчула, як тріснула кістка на передпліччі. Камінь піді мною застогнав, посунувся і раптово провалився. Я полетіла в темряву. Я об щось вдарилася, відскочила, а тоді купа каміння перетворила моє тіло на м'яку кашу. Не знаю якого розміру був той, що ледь не відірвав мені голову, але він був доволі великим. Біль був неприємним, нудотним.

На щастя я відключилася до того, як мене вирвало. Ненавиджу блювати.

Я не дуже пам‘ятаю, що трапилося після цього. Минали години, я то приходила до тями, то втрачала свідомість. Я була засипана валунами, не могла поворухнути ногами, обличчям до великого залу, де я вперше побачила полум‘я, коли в нього було обличчя мого батька. У тьмяному світлі місяця я бачила, що уламки й земля утворили небезпечний схил від галявини вгорі до підлоги залу внизу, всього приблизно сорок метрів. Я була десь посередині.

В якусь мить я почала кашляти, що викликало агонію в моїй розтрощеній руці. Я придушила кашель до того як втратила свідомість, і якийсь час просто лежала, зосереджуючись на кожному подиху.

Ти багато чого пережила, раптово обізвалося полум‘я в моїй голові. Ти житимеш і переживеш ще більше.

Коли я змогла знов говорити, то поставила запитання. Це допомогло мені відволіктися від понівеченого тіла.

-- Ей, Полум‘я. Що ти в біса таке?

Я те, що Король-Чарівник відкинув, коли намагався стати безсмертним.

-- Мені відразу все стало зрозуміло.

На всі свої запитання ти отримаєш відповіді, з часом. Зараз бережи сили. Наближається світанок, а з ним твоя надія на порятунок.

-- Полум‘я? Ей, Полум‘я? – У відповідь тиша.

Ставало світліше, хоча спочатку майже непомітно. З часом проникло достатньо блідого ранкового світла і я краще розгледіла обстановку навколо себе. З моєї позиції майже догори ногами на пагорбі з каміння, все набирало божевільної перспективи. Я знала докладно, де знаходилася, і все було б таким же божевільним, навіть якби я стояла прямо. Велетенський зал залишився в основному неушкодженим. Сходи й далі кидали виклик силі тяжіння, коридори й далі знаходилися під неможливими кутами й у випадкових місцях, серед схожих на кручі стін. В далекому кінці зали я ледь могла розгледіти велетенські, чорні подвійні двері. Я поглянула направо. В кількох метрах здіймалися спіральні сходи, по яких спустилося Полум‘я.

Високо вгорі,