Читати книгу - "Пам'ятаю тебе, Олена Арматіна"

Через дев’ять місяців, вночі,  народилася моя донька. Маленьке сонечко, ніжне, блакитнооке як тато. Родина Дакса було вкрай розчарована тим фактом, що народилася дівчинка. Тільки мигцем кинуті погляди – і нічого більше. Як же було мені прикро!!! Адже чоловік навіть не спромігся дати ім'я дитині.

- Назви її якось сама, - якимось дивним поглядом він дивився на мене. - Я прийду до тебе через місяць. Будь готова. Мені потрібний спадкоємець, - різкі, уривчасті слова наче палаючі вуглі падали на моє  серце.

Двері тихо за ним зачинилися, а важкі кроки Дакса, що спускався сходами, ще довго віддавалися у голові.

Я закусила губу, і схилившись над дівчинкою прошепотіла:

- Я любитиму тебе за десятьох, крихітко.

А рано-вранці, я загорнула дитину в пухнастий плед і вирушила до лісу. Велма, напевно, вже зачекалася – вона не може не знати про появу дитини. І тим дивнішим було те, що вона не з'явилася на пологах.

- Хай тільки спробують зупинити, - рішуче насупивши брови, думала, обережно спускаючись униз.

Ніхто мене не зупинив і ніхто не здивувався, побачивши мене.  Власне,  саме так все відбувалося на протязі дев’ятьох місяців.

Десь в перші дні вагітності Дакс прийшов у мою кімнату. Навіть намагався пригорнути до себе. Але відчувши, як я здригнулася від тих пестощів, тої ж миті забрав від мене  свої руки. Від  того часу він навіть не намагався виконувати свої подружні обов’язки. Лише приходив і дивився  з деякої  відстані. Якщо спочатку він  поглядав стурбовано, з якоюсь тугою, іноді навіть винувато відводив очі, то з часом його погляд  став мінятися. Він  ставав все дедалі болючішим, злим,  навіть дещо божевільним. Мабуть,  зачарований амулет таким чином брав свою  платню. З часом він став приходити все рідше і рідше. І нарешті взагалі залишив мене у спокої.

Лише служниця-безсоромниця ставала все дедалі нахабнішою. Правда,  окрім нахабних  поглядів нічого зухвалого не заподіювала. Якийсь час я навіть нервувалася, нервово озиралася. Але  врешті решт заспокоїлась.

От і цього ранку  жопаста служниця - як же вона мене дратувала! - з глузуванням в очах подивилася мені услід.

- Вважаєш, твоя відьма тобі допоможе? – кинула презирливе мені в спину.

Не звертаючи увагу на різкі слова, я поспішила до лісу.

Прохолодне ранкове повітря залазило під тоненьку кофтинку, а ноги були мокрими від ранкової роси. Немов ліс плакав разом з  моїм серцем, що стискалося від образи.

Ну, звичайно, Велма вже чекала свою подружку - за довгі дев'ять місяців ми стали нерозлучними подругами. Відьма розповідала мені історії  про бабусю, про свої трави, вчила її чарівним закляттям. Ці розмови рятували мене. Іноді я навіть відчувала,  що в мене окрім Велми теж є родина. Так, так,  саме так – я вважала Велмою своєю родину. Я,  вона,  і моя маленька крихітка.

-Ти теж відьма, Тамарі. Це в твоїй крові, - говорила вона, викликаючи в мене недовірливий сміх – – відьма? Ха-ха.– А коли народиться наша дівчинка, я познайомлю тебе з моєю родовою магією. Впевнена, вона потоваришує з твоєю силою, сестричка.

Сестричка – як подобалося мені, коли вона так говорили. Ось і зараз, моя названа сестра вже зустрічала нас, стоячи з дбайливо приготованою теплою ковдрою.

- Я все знаю, - дуже співчутливо дивилася в мокрі від сліз очі. - Спочатку ми потурбуємося про дівчинку, а потім серйозно поговоримо.

З цими словами відьма взяла малечу на руки і понесла її до будинку. На столі стояла купель, заповнена дбайливо підігрітою джерельною водою, квітами, якимись гілочками. Ох, вже ця Велма!! Вона опустила малечу у воду – і притримуючи її однією рукою, іншою рукою хлюпала на дівчинку воду, посипала її пелюстками квітів, читала над нею, посміхаючись і ніжно пришіптуючи, якісь наговори. Над купіллю пурхали десятки гарних метеликів.

-Як Велма створює їх? – подумала я, провалюючись у сон, виснажена пологами та байдужістю своєї родини.

-Я скоро навчу тебе, а твоя родина не вони - твоя родина тут. – задзвеніло тихенько в моїй голові. Давно я не чула у мозку чужих  голосів - Як назвеш дитину?

-Тася.

І погляд Велми спалахнув ніжністю. Тасся. Так звали її бабусю.

Велма пояснила мені, що мене не просто зачарували. Мене ще й прив’язали так, що я не зможу далеко відійти від цього місця. Можливо, саме тому вони так спокійно відносилися до моїх  мандрів до лісу. Правда,  вона запевнила мене, що намагатиметься розчарувати мене. І я не сумніваюся,  що вона намагалася. Декілька разів, коли я відчувала себе особливо легко й приємно і забігала до неї  в гості, заставала її  дуже блідою  та виснаженою. Всього пару раз – і я здогадалася,  що в той час,  як вона намагалася допомогти мені,  то сама отримувала відкат.

Трапився ще один випадок, що лише підтвердив її слова. Якось ми так захопилися прогулянкою, що не помітили,  як зайшли надто далеко. Велма відчувала себе чудово. А от про себе я те сказати не могла. Наступила хвилина,  коли  з  кожним наступним кроком мені ставало все більш зле. І от одної  миті я просто не змогла зробити наступний крок,  а скрутилася від  болі, чуть не втративши свідомість.