Читати книгу - "Курилася доріженька, Роман Купчинський"

Наталка мовчала. Тільки рука ще більш нервово скубала шаль.

Петро, раз сказавши таке відважне слово, запитувався з насолодою:

— Ну, скажіть?!

І присунувся ближче…

— Чому ні! — сказала тихо, не рушивши навіть устами.

— Жаль би вам було, якби мене забили?!

І, як відгомін, вернулося його останнє слово:

— Жаль…

Петрові так дуже хотілося бодай взяти за ті рожеві пальчики, що термосили невинний шаль, і вже був витягнув руку, але не доїхав. Спинився на півдороги і собі взяв за торочки та гладив їх так ніжно, як гладив би ручку.

— А будете згадувати мене, — питався тихо, майже шепотом, — як я не верну вже ніколи до вас?

Не дістав на це словної відповіди, тільки уста ще більш розхилилися, а з-під навислих вій викотились дві чисті ясні слізки, що росою заграли до останніх променів сонця.

Петро почув, як йому хвиля розкоші розплилась у грудях і підійшла під горло. Не сказав уже ні слова, тільки дивився в оті розхилені Наталчині уста, що так пахли чаром першого поцілунку.

А дві слізки, чисті, ясні, Знайшли вже собі дорогу на лиці і скотилися по ньому на голубий шаль. І жаль, і вдоволення, і певність себе, і охота потіхи — все те змішалося разом у Петрових грудях. Одним рухом пригорнув до себе золоту голівку і припав устами до уст. Голівка якось спершу безвільно подалася, але за мить крутнулась і вирвалась з його легеньких обіймів. Наталка затулила очі рукою і розплакалась, здушуючи в собі хлипання.

Петро почув себе, як злочинець.

— Панно Наталко, не плачте. Я вже більше не буду, — говорив до неї ніжно.

Але вона ще гірше заплакала. Врешті зірвалася і стежечкою побігла до хати.

Петро подивився слідом за нею, і довго ще перед його очима виднілася струнка дівчина з золотим волоссям, як бігла поміж корчами порічок.

Переконання, що зробив їй кривду, не давало йому піти за нею, і він ще довго сидів на лавочці, понуривши голову, заки рішився зайти і собі в хату.

Зараз на вступі стрінувся з докором пані Керницькоі.

— Пане Петре, пощо ви пригадуєте Наталці Якимця. Вона вже така тим роздразнена.

Петро зам’явся.

— Та я… та я нічого…

— Як нічого?! Бачу, чогось плакала, та я питалася її.

Петро нічого не відповів. Але якби пані Керницька знала, який любий був йому той закид. Видно, Наталка чогось іншого плакала, а не з обурення.

Може, з жалю за ним?!

Тяжко збагнути жіночу душу, але тим приємніше догадуватися…

Радий був з того, що Городюки саме зібралися йти до хати. Так добре тепер бути на самоті і пережити ще раз те все в спомині, що пережив наяву, і снувати нитку з клубка мрій, який у його віці такий великий, такий безконечний. Три дні вже Зварич у Золочеві.

Три дні, як зголосився до Українських січових стрільців і став майже вояком.

Зараз після того пам’ятного дня смерти Якимця і першого поцілунку Зварич раненько поїхав до міста. Не задержували його дальше дядьки, хоч раді були б, щоби ще хоч кілька днів побув між ними. Але трагічна доля Якимця і арештування Петра показали їм, що значить у воєнних часах приналежність до армії. Адже не тільки сам буде безпечний перед напастями, але й другим може стати в пригоді. Нехай ця трагічна подія буде відокремленим випадком, все-таки, може, тих відокремлених випадків буде більше…

Виправляли дядьки Петра не надовго. Війна потягне найдовше місяць-два, австрійська армія розіб’є в кількох битвах москалів, прилучить Україну до габсбурзької монархії, і все буде добре. Стрільці, певно, будуть ужиті до пропаганди на Великій Україні, щоб освідомлювати національно народ і звіщати йому волю.

Виправляли Городюки Петра сльозами, та не такими пекучими, як бужанці своїх братів і чоловіків — австрійських вояків.

І Петро від’їжджав не з таким почуванням, як ішли односельчани до своїх полків. Молодий, повний запалу до справи і любови до рідного народу, їхав радо назустріч великим подіям, навіть лихий трохи, що, як зачував, стрільці мали йти тільки за армією і «робити політику».

Не пішов прощатися на попівство, бо ж прецінь стоятиме ще який час у Золочеві. Нагоди на прощання буде досить. Врешті, після вчорашнього дня ліпше було не показуватись кілька днів.

Від’їхав…

Оставив за собою першу смерть від кулі, яку бачив у своїм житті, і перший поцілуй, який положив на устах коханої дівчини.

Смерть і любов… Які вони далекі від себе, а як близько і часто кладе їх побіч себе химерниця війна!..

Три дні вже Зварич стрільцем.

Як тільки приїхав, зголосився в домі «Просвіти», де була за мирних часів бурса, і там дістав зараз посвідку та обід. Навіть не міряли, ні не оглядали його. Просто запитали, як називається, звідки родом і коли родився. А що був поставний і мав протекцію в писаря, то приділили його до першої чети першої сотні Золочівського полку.

Так почалося його військове життя. Замешкав у знайомих на Підвійтю, а тільки рано щодня ходив до бурси на звіт, вправи та на обід.

Між стрільцями здибав цілий гурт гімназіальних учнів і студентів, яких знав раніше. Пішла між ними дружба, ти якась інша від гімназіальної чи університетської. Стоячи в однім ряді з «шестаком» чи навіть звичайним хлопцем зі села, почував, що в ряд вирівняна лава рівняє і їх усіх перед лицем великих подій.

Все, що лишив за собою, відійшло десь на другий план. І родина, і студії. Нове життя, нова обстановка захопили його всеціло, пірвали за собою і несли кудись, куди… байдуже. Бадьорий настрій витиснув геть жалощі і сентимент.

Кожний день приносив якусь новість: у вправах, у наказах, у порядках.

Одної днини дістав від знайомого з 80-го полку шатро, військові черевики і похідну пляшку. Радів тим більше, як колись ровером. Показував усім, і навіть старшини стрілецькі заздрили йому, бо ніхто в золочівськім «полку» не мав цього. Скинув зараз свої жовті мешти, вбрався в тяжкі, цвяхами підбиті черевики і так парадував по місті.

А місто звертало увагу на це.

Всі знайомі «цивільні» задержували його і питалися про війну.

— Адже ви повинні щось більше знати!..

— Та звідки? — відповідав заклопотано.

— Як же ж?! Військовий чоловік!..

Пригадував собі черевики і переповідав усе, що чув про перші граничні сутички.

На жаль, рідко коли сказав щось нового. Золочівці дуже швидко передавали собі всілякі поголоски, і тяжко було знайти хоч одну, якої вони ще не чули. Часто, не довідавшись