Читати книгу - "Курилася доріженька, Роман Купчинський"

Городюк мав слабість хвалитися своїми знайомствами по всяких інституціях і дуже любив, як люди вдавалися до нього по поміч.

— Щось довго дуже триває той протокол, — сказала Керницька по хвилі мовчанки. — І вас, пане Зварич, щось не кличуть.

Зварич мов зі сну збудився. Не думав він тепер про протокол, а дивився у вікно, де перед хвилею майнула золота голівка Наталки. Йому так хотілося побігти туди і пригорнути ту заплакану голівку до себе, розважити, потішити. Яке в неї серце добре, коли так болюче відчуло смерть такого бродяги Якимця. А коли б він, Петро, згинув, чи заплакала б?!.. Варто було б так на пробу згинути, щоб переконатися…

Питання пані Керницької вирвало його з солодких дум.

— Цікаво, чому не кличуть, — відповів.

— Видно, розбалакалися про різне, — припускав Городюк.

А в тій хвилі відчинилися двері, і отець Еміліян станув у них.

— Пане Зварич, прошу до канцелярії. А ти, — звертаючись до жінки, — будь ласка, пришли тамтуди якусь перекуску для жандарма.

Зварич швидко подався за отцем Керницьким, радий, що після протоколу зможе вийти другими дверми на город.

Не минуло й чверть години, а він вже був вільний. Розказав жандармові, що знав і що бачив, підписав зізнання і через сінки вийшов у город.

Зараз почав розглядатися за Наталкою. На лавочці коло бозів не було, в пасіці — теж ні, оставало ще одно місце — край городу під смереками. Подався туди і вже здалека побачив синій шаль Наталки. Скрадаючись на пальцях, підійшов зовсім близько і станув за нею.

Наталка сиділа на лавочці, сперши лікті на колінах. Лице закрила долонями, мовби плакала. Але ні! Рамена не здригались, груди дихали спокійно, тільки час до часу високо підносились від зітхань. Зварич довгу хвилю дивився на оту голівку ясну, схилену в важкій задумі, на ручки, ще майже дитинні, що закривали лице. Хотів неспостережно підійти і сісти біля неї на лавку. Та суха смерекова галузка перешкодила. Хруснула ненадійно під ногою і дала знати Наталці.

— Ах! — крикнула в перестраху і зірвалася з лавочки. Петро зніяковів.

— Йой! Я так перестрашилася, — відітхнула з полегшею. — Як ви так тихенько зайшли?

— Вибачте, панно Наталко, я не хотів вас страшити… Можна собі сісти коло вас?

— Прошу, сідайте.

Петро сів і замовк. Наталка також не знала, як заговорити. Стояла біля лавки, спустивши очі і підкидаючи нервово тороки шаля.

Довго ні одно, ні друге не обзивалися. Петро страшенно чогось зайнявся своїм черевиком, крутив ногою і оглядав його на всі боки. Так звичайно легко йшла їм розмова, а нині чогось не клеїлася. Не раз так буває в житті: не маєш що говорити — губа не замикається, маєш багато на серці — уста мовчать як закляті.

Врешті Петро таки заговорив:

— Чому не сідаєте, панно Наталко?

Вона коротко глипнула на нього і ще більше потупила очі.

— Не хочу, ще… хто нас побачить…

Петро спершу з дива не міг вийти. Адже ж стільки разів сиділи на городі чи в хаті вдвійку, і ніколи вона не боялася. Аж нині… Нарешті більше інстинктом, як розумом, дійшов чому?! Вона стидається його як чужого, як хлопця, боїться, щоби хтось не подумав, що вони, може, любляться…

Щось залоскотало його в горлі і спинило на хвилю віддих. Подивився довгим поглядом на Наталку і так ніжно просив:

— Та сядьте, панно Наталко! От поговоримо собі щось. Мені вже недовго з вами говорити…

Останні слова вийшли в нього так сумно, що Наталка знову підвела очі. Він, хоч дивився в землю, почув світло її очей на собі.

— Сядьте! — ледве ворухнув устами.

І вона сіла… Але так, що немов готувалася до втечі: на самім крайчику лавки.

В Зварича знову вичерпався весь запас фантазії, і розмова не склеювалась.

Напроти них великою червоною кулею скочувалось серпневе сонце над обрій. В саду прочуняв уже вечірній легіт і стрибав по траві та квітках, розсіваючи пахощі, не тяжкі весняні, а ледве чутні благовоні пізнього літа. Тихо- тихесенько було довкола. Десь тільки цірнула ластівка або басовою струною забринів спізнений джміль.

Нараз у те тихомир’я ввірвався гриміт. Мов далекий відгомін грому, протяжний і низький. І Петро, і Наталка глянули разом на небо.

На заході сонце допливало до берега по чистім, безхмарнім небі.

— Десь на сході буря, — догадувалась голосно Наталка.

Глянула на схід, але й там ні хмаринки. Цитринове небо погідно всміхалося до землі.

Надслухували…

Знову прикотився до них гриміт, один, далі другий і третій. Але, вслухаючись уважно, можна було пізнати різницю між ними і звичайними громами. Були якісь сухіші і більш злющі.

Петро перший пізнав, що це.

— Мені здається, що то не громи, — сказав таємниче і почув, як йому ніздрі розширились, по плечах пробігли мурашки, а очі зайшли слізьми.

— А що ж? — спитала Наталка.

— Битва! — вимовив твердо Петро.

Переполохані очі Наталки зависли на його устах, мовби ждали на те, що це тільки жарт.

— Яка битва? Адже наші пішли за границю!?

— Пішли і, може, там стріляють.

— А чому ж досі не було чути.

— Може, нині більш вогке повітря або під вечір по росі ліпше чути.

Наталка вспокоілася і посунулась трошки на лавці. Петро, раз відзискавши мову, вже не замовкав.

— Завтра, найдалі позавтра їду до Золочева.

— Але ще вернете?

— Не знаю… Може, вже не пустять мене.

— Хто не пустить?

— Команда! — сказав гордо, немов то він підлягав уже тій команді, що не знає ніяких родинних сентиментів, а тільки одно — службу.

— Чому не мала б пустити… Ви ж будете в Золочеві вчитись.

— Може, в Золочеві, а може, й ні. Хто знає… Може, підемо кудись далі… до Львова або до Перемишля… А потім, — додав не без наміру викликати до себе співчуття, — гайда на фронт!

— Або січові стрільці підуть на фронт?

— Певно, що підуть, — вирішив, хоч сам не знав напевно. — Як би воно виглядало, коли б не йшли…

— Йой! — стрепенулась Наталка. — То десь мусить бути страшно на тім фронті.

— Чого страшно!? Тому, що гинуть люди?! Все одно, коли вмирати: нині — той, завтра — другий, позавтра — я…

Наталка, дивлячись удаль, відповіла:

— Навіть не говоріть так. Вуйки якби чули…

— Треба бути на все приготованим. Але скажіть… жаль би вам було за мною?

(Автор цієї повісти признається до помилки. Припускав, що такий запит Петра може впасти щойно за яких п’ять літ. Але що ж! Під впливом любови дозрівають далеко швидше, і що мало наступати за рік,