Читати книгу - "У зворах Бескиду, Роман Купчинський"

— І я також! — відповів відважно хлопець.

— Мовчати, я тепер говорю. Ось посвідка відбору. Можете йти.

Здивований і справедливо ображений хлопець поздоровив і швидко віддалився.

А стрільці першої сотні, що чули цілу розмову, думали і не могли вирішити: мав рацію їх сотник чи ні?..

— А що з четарем? — запитав Черник, коли вже сотня дістала наказ відходу.

— Або я знаю!.. Як думаєте? Може, таки тут поховаємо!?

— Ні, товаришу сотник. Тут навіть хреста нема з чого зробити.— А обертаючись до першої чети: — Правда, товариші? Знесемо свого четаря надолину, до лісу, там зробимо хрест і поховаємо.

— Так єсть! Так єсть! — обізвалися голоси.

I понесли...

На платі шатра, як недавно несли ранених.

Страшно виглядав цей похоронний похід. Напереді сотник, за ним чотири стрільці з тілом четаря, а позаду решта сотні. Тихо, як примари, йшли темним полем, тільки то тут, то там дзенькнув до другого кріса багнет або цокнув до каменя черевик.

Ніхто ні пари з уст. Перший раз ховали цілою сотнею товариша, і то старшину. Дві, найвище три години тому ще шипів на хлопців: «Ховатися, кажу!», а тепер сам сховається в землю — навіки.

Несли його стрільці першої чети осторожно, мов боялися спричинити йому біль. Легко переступали рівчаки, помалу сходили вдолину. Мінялися часто. Кожний з чети хотів віддати останню прислугу свому четареві в останній його мандрівці на незнаній гірській доріжці.

Під лісом, на горбку, поховали його.

Наділками[10], багнетами викопали яму, з берези зробили хрест, а на хресті повісили скровавлену шапку і кусень дощинки з муніційної скриньки.

А на дощинці хімічним олівцем: «За волю України, УСС четар Данило Шпак 8.XII.1914».

Почетним ходом перейшли попри самітну чорну могилку. А як минали її, закрутився в повітрі перший сніг і білими нетлями обсідав свіжий гріб.

Аннаберг. Німецька колонія, захована в глибоких горах. Все там інше: хати, люди і їхні звичаї. Хати кращі і з більшими вікнами, люди здоровші, ходять у дерев’яних виступцях і накриваються перинами.

Стрільці прийшли сюди вже добре під північ. Від Синевідська до Аннаберга добрий шмат дороги, а ще з набором на плечах, з десятками кілометрів у невипочатих ногах, з недоспаними ночами в очах. Цілу дорогу сипав пластівнистий сніг і вкрив грубою верствою цілу сотню. Добре ще, що під ногами брав мороз і черевики не так грузли в болоті.

— Богу дякувати, світиться! — сказав хтось, коли сотня підійшла до села.

Війна дає багато прав, але вояк волить не бути тягарем для цивільного населення. Коли застукає до заспаної хати — вона прокинеться, але наскільки приємніше не будити її, а зайти, заки ще засне. Хата тоді багато привітніша і... більше щедра.

Зваричеві припала стоянка зараз на краю села. Як сотня входила, так і призначували: перша хата — перший рій, друга — другий, третя — третій.

В хаті не спали ще. Господар, типовий німець: бородатий і з люлькою в зубах, майстрував щось на ослоні, а жінки пряли вовну. Простора біла хата привітно всміхалася до нічних гостей.

«Вуйко» Леонтинський почав був розмову по-німецьки, але небагато з цього вийшло. Колоніст мало що розумів і відповідав якимсь своїм діалектом.

— Сі сан гкумен фун Сколе?[11]  — догадався вкінці.

Але розмовитись таки можна було: хлопці вчилися трохи німеччини, а колоніст жив серед українських бойків. Те, чого стрільці хотіли, можна було і знаками показати: зварити каву і спати.

Одно і друге виконали господарі без захоплення, але й без нарікань. Жінка затопила наново в печі, а чоловік уніс в’язку сіна і розстелив на землі.

За той час Склярський вспів уже нав’язати знайомство з дочкою, хоч не знав ні слова по-німецьки, а вона ще менше по-українськи. Показував усякими способами, як сотня в останніх днях намучилася, як він нині змерз і, очевидно, як вона йому подобалася. Вислідом цієї розмови була тепла перина, яку дістав, коли вже всі лежали покотом серед хати. Зварич з цього теж скористав, бо поліз до Склярського під перину і виспався як уже давно-давно.

Перший раз від Горонди зійшлися в Аннабергу стрілецькі сотні. То й не диво, що ранком по сніданні крутилися хлопці з різних сотень по селі, відвідували себе, оповідали і розпитували.

Стоянка першого роя мала також гостей. Насамперед прибігли бужанські хлопці. Змінились багато, змужніли і вирівнялись, а мовчазливий Саган розказував широко про це та про те. Були всі три в сотні Дудинського, і добре їм поводилося. Сотник сам любив добре з’їсти, то й дбав, щоби й сотня не голодувала.

— А за Бужанами не жаль? — питав Зварич. Саган махнув рукою:

— Нема часу згадувати. Скінчиться війна, то вернемось.

Але як довідались про діда Федорія, то аж їм очі засвітились.

— Ходім до старого!

І зі Склярським пішли шукати ще одного мешканця рідного села.

Під полудень діждався перший рій нових гостей. У хату ввійшли два незнайомі і чудні стрільці. Один з них старшина, другий, здається, підстаршина, бо збоку теліпалась у нього якась жовта торба. Старшина був середнього росту, з великою квадратовою головою і з двома ґудзами на чолі. З-під зрослих брів дивилися грізно маленькі чорні очка, а чорні стрепіхаті вуса наганяли страху. Підстаршина маленький, мізерний, з ясними привітними очима, з високим чолом і орлиним носом. З-під тоненьких вусиків грала заодно приємна усмішка.

— Чи це, евентуально, рій першої чети першої сотні? — спитав старшина тубальним басом і тицьнув пальцем на хату.

— Так єсть, пане четар! — відповів котрийсь із хлопців.

— Гаразд!

І старшина ввійшов до хати, а за ним маленький підстаршина.

Старшина звернувся до нього:

— Тепер, евентуально, питай ти.

— Панове, прошу вибачити. Хто з вас є Петро Зварич?

— Я,— сказав Петро і виступив наперед. Підстаршина підняв руку, мов у театрі, глянув ласкавими очима на Зварича і з грацією похилив голову.

— Ах, так! Дуже мені приємно стрінути свояка. Я є Лесь де Новіна Розлуцький.

Петро зробив дуже дурну міну, бо про такого свояка нічого не чув. Але не випадало допитуватись.

— Мені також дуже приємно,— сказав, щоби щось відповісти.

— То давай писка, драбуго! — промовив Новіна фамільярним тоном.— А тепер я тобі скажу, які ми свояки: твоя мама з Зарицьких?

— Ні, з Бачинських.

— Так, так. Але походить з