Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

років була у неї на службі — саме в неї, Йоанни Яблоновської, сестри Коссаковської. Служила їй до самої смерті. Казала навіть, що була біля її смертного ложа. Дружбацька виявилася посланницею з минулого. Погляд, дотик, ніжність тієї щоки неначе передалися їй. Усе якось розмилося, втратило яскравість і чіткість обрисів. Наче сон, що розвіюється після прокидання, як туман над полями. Ксьондз не надто добре це розуміє, та й не хоче розуміти. Люди, що пишуть книги, — гадає він собі, — зрікаються власної історії. Та й навіщо вона? Порівняно з тим, що записане, вона завжди буде блідою й нудною. Хмельовський сидить, тримаючи в руці вже висохле перо, аж доки свічка не догоряє й не гасне, коротко засичавши. І ксьондза поглинає темрява.

Ксьондз Хмельовський намагається написати лист до ясновельможної пані Дружбацької

Ксьондз Хмельовський не задоволений тим, що встиг розповісти пані Дружбацькій впродовж її короткого візиту. Бо й небагато встиг — мабуть, через вроджену боязкість. Лише вихвалявся й тягав гостю по камінні, холоді й вогкості. Сама думка, що та жінка могла сприйняти його за ідіота й бевзя, дратує його. Врешті він вирішує написати їй лист і викласти в ньому всі свої аргументи.

Починає красивим зворотом:

«Провіднице Муз, Улюбленице Аполлона…».

І застрягає на цілий день. Зворот подобається йому приблизно до обіду. За вечерею він здається йому жалюгідним і бундючним. Аж пізно ввечері, розігрівши розум і тіло гарячим вином із прянощами, сідає відважніше за стіл і пише їй подяку за те, що відвідала його у «фірлеївській пустині» та влила дещицю світла в його монотонне сіре життя. Вірить, що те «світло» пані Дружбацька розумітиме широко й поетично.

Далі питає про цуценят, скаржиться, що лис передушив йому всіх курей і тепер доводиться по яйця посилати до селян. Але нових заводити не наважується, аби і їх не приректи на смерть у лисячих зубах. І таке інше.

Він не зізнається собі, але згодом чекає і чекає на відповідь. Рахує подумки, скільки часу може йти пошта до Буська, в якому зараз перебуває пані Дружбацька. Це недалеко. Лист, мабуть, уже там.

Нарешті відповідь приходить. Рошко шукає адресата по цілій плебанії, тримаючи лист у випростаній руці. Ксьондз якраз у погребі, зливає вино.

— Ну ти мене й налякав, — здригається ксьондз. Витирає руки об фартух, який одягає завжди, коли береться до господарських справ, і обережно бере лист двома пальцями. Але не розпечатує. Розглядає печатку і власне ім’я, виведене гарним, рішучим почерком. Завитки літер майорять на папері, наче бойові знамена.

Лише згодом, за годину, коли в його бібліотеці стало тепліше від розігрітої печі, коли гаряче вино вже було в келиху, а ноги огорнуло хутро, він неквапом розпечатує конверт і читає:

Ельжбета Дружбацька пише до ксьондза Хмельовського

Різдво 1752-го, Буськ

Ясновельможний і боголюбивий отче,

Ось і настає ся чудесна нагода в час народин Господа Нашого Спасителя бажати Тобі усіляких гараздів, а передовсім — здоров’я і доброго самопочуття, бо ж сотворені ми такими вразливими, що будь-яка марниця може звалити нас із ніг. Хай же щастить Тобі в усьому і милість Дитятка Ісуса супроводжує Тебе вовік.

Під сильним враженням я досі від одвідин Фірлеєва і зізнатися мушу, що Тебе, славний отче, я інакше уявляла: гадала, що маєш велику бібліотеку, а в ній багато секретарів сидить, і всі вони щось для Тебе вишукують, пишуть і переписують. А Ти, велебний отче, скромний, наче Франциск.

Подиву всілякого гідний Твій хист садівничий, дотепність і ерудиція, що є просто-таки величезною. Одразу по приїзді я з приємністю зайняла свої вечори перечитуванням «Нових Атен», що їх знаю добре, бо ж зачитувалася ними, коли ще були вони видані вперше. І якби дозволили очі, читала б годинами. А тепер се прикметно, бо знаю Автора особисто, і буває навіть так, що чую його голос, немовби Ти, велебний отче, сам читаєш мені свій твір. Та й книга ся, треба сказати, дивна і чудесна: можна читати її без перерви, то в однім місці, то в іншім, і повсякчас щось цікаве зостається в голові, і не покидає гадка, який то світ великий і складний, що обняти його думками ніяк не можна, хіба лише уривками, окрушками дрібних усвідомлень.

А втім, тепер тьма западає рано і щодня краде нам хвилини життя нашого, світло ж свічок є лише марною подобизною світла правдивого, і очі наші терпіти його довго не можуть.

Знаю проте, що замисел «Нових Атен» є замислом великого генія і відваги незвичайної нашого ради просвітлення і скріплення духу — всіх нас, що в Польщі сущі, понеже є ця книга зібранням усілякого знання.

Є, однак, річ, яка в добрім читанні мені немало шкодить, і про се ми, велебний отче, говорили в Тебе у Фірлеєві. І се — латина, та не так сама латина, як її незвичайна премногість. Вона всюдисуща, як сіль, що її забагато сиплемо до страви, і, замість робити харч смачнішим, вона не дає нам його проковтнути.

Знаю, боголюбивий отче, що латина — то мова, що на все має слова, і глаголів у ній зручних більше, ніж у мові польській, а проте той, хто її не знає, загубиться у Твоїй книзі на вічні віки. А Ти ж бо думав про тих охочих до читання, що латини не знають, як оті купці, шляхта дрібна і не дуже вчена, ба навіть кмітливі ремісники: то їм потрібне те знання, що Ти його так ретельно громадиш, а не побратимам Твоїм, священникам і академікам, які можуть читати всілякі книги. Якщо, певна річ, захочуть, бо хочеться їм не завжди. Вже не кажу про жіноцтво, яке читати нерідко добре вміє, але позаяк у школах не вчене, в латині губиться.

Єпископ Солтик пише лист до папського нунція

Звечора єпископ залишив собі писання цього листа наостанок, але його перемогла втома, тож сьогодні доводиться починати день із такої малоприємної справи. Секретар сонний, ледве гамує позіхання. Грається пером і перевіряє товщину лінії, доки єпископ починає диктувати:

Єпископ Каєтан Солтик, коад’ютор Київський, до папського нунція Нікколо Серри, архієпископа Мітілінського…

У ту мить до кімнати входить хлопець-слуга, що чистить печі, і береться за свою справу. Совання лопатки здається єпископові нестерпним, усі думки з його голови вилітають, наче ота хмарка попелу з печі. Та й на смак єпископові та справа не приємніша за попіл.

— Зроби це згодом,