Читати книгу - "Зелений дім"

як у коня, міцні й білі, — що це ви поховалися, як боягузи, — промені призахідного сонця розбиваються об його зуби на блакитні промінці, — таж ідіть сюди, боягузи, повертайтесь. Але служник: вони не сміливці, мій капрале, вони християн злякалися, — а капрал: розійдіться по хижах і зберіть у клунок все, що там знайдеться їстівного, одяг або щось на продаж, та мерщій, не баріться. І Адріан Ньєвес: я не радив би вам робити цього, мій капрале. Напевно, уракуси дивляться на нас, і коли ми почнемо красти, то кинуться на нас, а нас лише троє. Але капрал не хоче нічиїх порад, — заткни пельку, чи питали тебе про щось? — а коли уракуси кинуться на нас, то я з ними впораюся і без пістолета, самим кулаком, — і, сівши на землю та схрестивши ноги, закурює цигарку. Вони ідуть до хиж, повертаються назад, а капрал Роберто Дельгадо спокійно спить, цигарка дотліває на землі, оточена зацікавленими мурашками. Адріан Ньєвес і служник їдять юкку, рибу, курять. Прокинувшись, капрал підсідає до них, відсьорбує з фляжки. Потім перетрушує клунок: шкіра алігатора, — непотріб, — намиста з мушлів, — нічого іншого нема? — тарілки, браслети, — а те, що він обіцяв капітанові? — обручі для ніг, щось на зразок діадем, — і жодної краплі живиці проти комах? — кошик, гарбуз, повний горілки, — загалом, сміття. Він копирсає клунок ногою і питає, чи вони не бачили тут кого-небудь, доки він спав. Ні, мій капрале, нікого. Служник гадає, що уракуси десь поблизу, і вказує пальцем на гущавину, але капралу наплювати: переночуємо в Уракусі й завтра вранці рушимо далі. Все ще бурмочучи собі під ніс, — що то за звичай ховатися від нас, мовби ми зачумлені, — встає, мочиться, знімає з себе гетри і йде до хижки, усі йдуть за ним. Вже не так жарко, ніч вогка, галаслива, легкий подих вітру доносить виразний запах гнилих квітів, а служник: їдьмо звідси, мій капрале, паскудне місце, небезпечне, не подобається мені тут, — а Адріан Ньєвес знизує плечима: кому ж тут подобається, але не мордуйся, капрал тебе не чує, він уже спить.

— Як тобі там було? — спитав Хосефіно. — Розкажи, Літумо.

— Як могло бути, друже? — озвався Літума, здивовано розплющуючи маленькі очиці. — Дуже погано.

— Тебе лупцювали, брате? — спитав Хосе. — Тримали на хлібі й воді?

— Та ні, поводилися зі мною добре. Капрал Карденас звелів давати мені більше їжі, ніж іншим. Він був моїм підлеглим у сельві, хороший хлопчина, самбо[15], називали ми його Чорним. Але ж і сумне то було життя!

Мавпа вертів у руках цигарку, а тоді показав язик, примружив око, посміхнувся і, не звертаючи на них уваги, почав корчити гримаси, від яких у нього на щоках утворювались ямочки, а на лобі — зморшки. Час від часу він сам собі аплодував.

— Мною навіть захоплювалися, — сказав Літума, — мовляв, ти бравий хлопець, чоло[16].

— І правильно, брате, ясна річ, ніхто не сумнівається.

— Уся П’юра говорила про тебе, друже, — докинув Хосефіно. — Багато часу минуло відтоді, як ти виїхав, а про тебе ще балакали.

— Виїхав? — здивувався Літума. — Таж я не виїхав за власним бажанням.

— У нас є газети, — сказав Хосе. — Сам побачиш. У «Ель Тьємпо» спаплюжили тебе, як злочинця, але в «Екос і нотісіас», у «Ла індустрія» назвали тебе навіть героєм.

— Ти утнув шалений номер, старий, — мовив Хосефіно. — Мангачі пишались тобою.

— А що мені з того було? — Літума знизав плечима, сплюнув і розтер ногою плювок. — Зрештою, я зробив те на п’яну голову. Інакше б я не зважився.

— Тут, у Мангачерії, ми всі уристи[17], — виголосив Мавпа, зірвавшись на ноги. — Фанатичні прихильники генерала Санчеса Серро[18], усією душею й тілом.

Підійшов до стіни, де висіла газетна вирізка, він віддав честь і повернувся на мату, корчачись від сміху.

— Мавпа вже готовий, — сказав Літума. — Ходімо до Чунги, доки він ще не заснув.

— Ми повинні тобі щось розповісти, друже, — мовив Хосефіно.

— Минулого року тут хотів оселитися априст[19], — озвався Мавпа. — Один з тих, які вбили генерала. Аж злість мене бере.

— Я познайомився в Лімі з багатьма апристами, — сказав Літума. — Їх теж тримали за гратами. Вони кляли на чім світ стоїть генерала Санчеса Серро, казали, що він був тираном. Ти хотів мені щось розповісти?

— І ти дозволяв, щоб у твоїй присутності лаяли цього великого громадянина Мангачерії? — спитав Хосе.

— Він був п’юранець, а не мангач, — пояснив Хосефіно. — То ще одна з ваших вигадок. Я переконаний, Санчес Серро навіть не перетинав межі того кварталу.

— Що ти хотів мені розповісти? — знову спитав Літума. — Кажи, старий, ти мене зацікавив.

— Не один априст, а ціла родина, братику, — правив своє Мавпа. — Збудували собі будинок, там, недалеко від Патросініо Найї, і над входом вивісили прапор апристів. Уявляєш, які падлюки?

— Щодо Боніфації, Літумо, — сказав Хосефіно. — В тебе на обличчі написано, що ти хотів би знати про неї. Чого ж не запитав нас, непереможний? Соромишся? Але ж ми брати, Літумо.

— Та що вже там, ми їх поставили на місце, — не вгавав Мавпа. — Життя їм не давали. Накивали п’ятами, як зайці.

— Спитати ніколи не буває запізно, — сказав Літума; він підвівся трохи, спершись руками на підлогу і закам’янів. Потім спокійно провадив далі: — Я не отримав від неї жодного листа. Що з нею трапилося?

— Казали, що Алехандро Молодий був апристом з дитинства, — швидко вставив Хосе. — Що коли приїжджав Айя де ла Торре[20], він ніс транспарант: «Вчителю, молодь вітає тебе!»

— Підла брехня. Молодий — то чудова людина, слава Мангачерії, — сказав слабким голосом Мавпа.

— Заткніть пельки, не бачите, що ми розмовляємо? — Літума ляснув долонею по підлозі, й знялася хмарка пилу. Мавпа перестав усміхатися, Хосе опустив голову, а Хосефіно, напружений, сидів зі схрещеними на грудях руками і невпинно кліпав очима.

— Що трапилося, друже? — м’яко, майже лагідно, поцікавився Літума. — Я ж ні про що не питав, ти сам розпустив язика. То розповідай тепер далі.

— Деякі речі обпалюють незгірш від горілки, Літумо, — упівголоса сказав Хосефіно.

Літума урвав його одним порухом:

— Ну то я відкрию ще одну пляшку. — Ані голос, ані рухи не виказували, що він схвильований, але шкіра на його обличчі почала вкриватися краплинками поту, і він важко задихав. — Алкоголь допомагає, коли треба вислухати лиху звістку, правда?

Він швидко відкоркував зубами пляшку і наповнив склянки. Одразу ж спорожнив свою, очі в нього почервоніли, засльозилися, а Мавпа, який пив маленькими ковтками, — очі заплющені, обличчя перекривлене гримасою, — раптом захлинувся, почав кашляти