Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

Десь серед тих, хто дудлив віскі й клеїв дурня в гольф-клубах, Прісцилла зустріла Роджера Сакса, який урешті-решт і став її чоловіком. Уперше про його існування я почув, коли дізнався, що сестра завагітніла. Тоді про шлюб і мови не було. Виявилося, що Роджер зголосився сплатити половину вартості аборту, але вимагав, щоб другу половину сплатила сім’я. З такого неприкритого хамства й почалося моє знайомство з майбутнім зятем. Насправді статки його були більш ніж достатні. Ми з батьком скинулися грошима, і Прісциллі зробили операцію. Ця підпільна огидна драма знищила мого батька. Як і я, він був пуританин і боязкий законослухняний чоловік. Тато почувався присоромленим і наляканим — він і раніше хворів, а тепер став іще слабшим і не зміг одужати. Мати, страшенно нещасна жінка, присвятила себе тому, щоб якнайшвидше й у будь-який спосіб видати Прісциллу заміж хоч за когось, за кого-небудь. А потім — ми так ніколи й не довідалися, як чи чому, — коли після операції минув майже рік, сестра побралася з Роджером.

Не намагатимуся детально описати Роджера. Він теж з’явиться на сторінках цієї історії. Роджер мені не подобався. Я не подобався йому. Він завжди називав себе «випускником приватної школи», і, гадаю, так воно й було. Роджер був малоосвічений, зарозумілий, мав «соковитий» голос й оманливо вишуканий вигляд. Коли його розкішна копиця волосся посірішала, а потім посивіла, він став скидатися на солдата. (Колись він таки служив у війську, якщо не помиляюся, у фінансовому відділі.) Роджер поводився по-військовому й стверджував, що серед друзів має прізвисько Бригадир. Він полюбляв грубо пожартувати, неначе був у компанії молодших офіцерів. Насправді Роджер працював у банку й дуже намагався це втаювати. Він забагато випивав і занадто голосно сміявся.

Одружуючись із таким чоловіком, не сподіваються на велике щастя, і Прісцилла не була щасливою, хоча із жалісною та зворушливою відданістю, ба навіть хоробрістю вдавала, наче все гаразд. Вона мала смак до облаштування житла; і кінець кінцем вони влаштувалися в тихому чарівному будинку (чи, як його називали, maisonette[19]) у «кращих кварталах» Брістоля зі столовим начинням, кришталем і всім тим, що так цінують жінки. Вони влаштовували «прийоми» й мали велику машину. Це було так не схоже на Кройдон. Я підозрював, що вони живуть невідповідно до своїх статків і що Роджер часто втрапляє у фінансові халепи, але Прісцилла ніколи в цьому не зізнавалася. Вони дуже хотіли мати дітей, але народити їх не вдавалося. Якось, добряче налигавшись, Роджер натякнув, що Прісциллина «операція» мала згубні наслідки. Я не хотів нічого про це знати. Бачив, що сестра не була щасливою, що вона жила порожнім і нудним життям, а Роджерове товариство було не надто корисне. А втім, про це я теж нічого не хотів знати. Я зрідка їх навідував. Часом запрошував Прісциллу на ланч у Лондоні, і тоді ми базікали про всілякі дурниці.

* * *

Я відчинив двері, побачив Прісциллу й тієї самої миті зрозумів, що щось не так. Сестра знала, що я ненавиджу, коли щось відбувається ad hoc[20]. Ми зазвичай домовлялися про наші «побачення за ланчем» у листах за кілька тижнів до зустрічі.

Сестра, ошатно вбрана в темно-синій трикотажний костюм, була блідою та напруженою й не всміхалася. Вона мала непоганий, як на середні роки, вигляд, хоча трохи погладшала та здавалася значно менш «блискучою», скидалася радше на «ділову жінку» — можливо, навіть на жіночу версію Роджерового оманливого «вояки». Її непоказні, гарно скроєні речі мали підкреслено «класичний» стиль й абсолютно відрізнялися від моторошного вбрання юності, вони дещо скидалися на уніформу, але цей ефект трохи порушувався вульгарністю «стильних брязкалець», якими вона зазвичай обвішувалася. Волосся сестра фарбувала в стриманий золотистий колір та завжди вкладала й накручувала. Її обличчя не можна було назвати невиразним, воно дещо було подібне до мого, але без того чуттєвого, «загнаного до клітки» погляду. Прісцилла короткозоро мружила очі, а вуста наводила яскравою помадою.

Вона не відповіла на моє здивоване привітання, а рушила просто до вітальні, обрала один зі стільців із гнутою спинкою, відсунула його від стіни, всілася та зайшлася розпачливими сльозами.

— Прісцилло, Прісцилло, у чому річ, що сталося? Ох, ти так мене засмучуєш!

Минув якийсь час — і ридання стишилися, перетворилися на довгі зітхання та схлипування. Сестра сиділа на стільці й вивчала патьоки медово-коричневого макіяжу, що залишилися на її паперовому носовичку.

— Прісцилло, у чому річ?

— Я пішла від Роджера.

Я відчув невиразне сум’яття, миттєвий укол страху за себе. Мені не хотілося втручатися в Прісциллині неприємності. Я не хотів навіть перейматися через неї, але потім подумав, що це, звісно, перебільшення, якесь непорозуміння.

— Не кажи дурниць, Прісцилло. І, будь ласка, заспокойся. Звичайно, нікуди ти від нього не пішла. Ви просто посварилися…

— Налий мені трохи віскі.

— У мене немає віскі. Гадаю, є трохи напівсолодкого хересу.

— Ну, давай його.

Я підійшов до горіхової стінної шафки й налив сестрі склянку коричневого вина.

— Тримай.

— Бредлі, це огидно, огидно, огидно. Я жила в поганому сні, усе моє життя перетворилося на нічне жахіття, сон, від якого кричиш ночами.

— Прісцилло, послухай, я саме збирався поїхати з Лондона й не можу змінити своїх планів. Якщо хочеш, я можу запросити тебе на обід, а потім посадити на потяг до Брістоля.

— Кажу тобі, я пішла від Роджера.

— Безглуздя!

— Якщо не заперечуєш, я ляжу в ліжко.

— У ліжко?

Вона рвучко підвелася, протиснулась у двері, зачепившись об одвірок, і рушила до порожньої гостьової спальні. Побачивши, що там немає постільної білизни, сестра повернулася й мало не наскочила на мене. Вона рушила до моєї спальні, сіла на ліжко, розлючено кинула свою ташечку в куток, скинула черевики та стягла піджак. Потім, приглушено стогнучи, взялася розстібати спідницю.

— Прісцилло!

— Я збираюся лягти. Не спала цілу ніч. Можеш, будь ласка, принести мені мою склянку з вином?

Я повернувся з хересом.

Прісцилла знімала спідницю, і, схоже, щось порвалося. Майнувши рожевою нижньою спідницею, вона ковзнула під простирадла й лежала там, витріщаючись у нікуди порожнім поглядом широко розплющених і сповнених болю очей.

Я підсунув стілець і сів біля неї.

— Бредлі, мій шлюб добіг кінця. Імовірно, і життя теж. Воно було жалюгідним.

— Прісцилло, не кажи так…

— Роджер наче осатанів. Обернувся на диявола. Або збожеволів.

— Ти знаєш, що я завжди був