Читати книгу - "Викрадач тіней"

Аби здивувати тих, хто працює у відділенні швидкої медичного містечка, треба щось сильніше.

Я повів батьків хлопчика коридорами, намагаючись уникати чергових медсестер.

Дорогою я пояснював матері хворого, що їй треба робити. Ми прийшли до крила дитячого відділення. Софі чекала на нас.

— Я послала чергову медсестру принести мені кави з автомату в кафетерії, не знаю, що ти хочеш робити, але дій швидко. Вона зараз повернеться. У нас щонайбільше хвилин двадцять.

До палати хлопчика зі мною зайшла тільки мати. Вона сіла на ліжко й погладила його по чолі, щоб розбудити. Хлопчик розплющив очі й побачив матір, немов уві сні.

Я сів з іншого боку.

— Я не хотів тебе будити, але треба тобі дещо показати, — сказав я.

Я пояснив, що свого кролика він не їв, і той не помер. У нього знайшовся синок, і той гульвіса негайно ушився до іншої кролиці. Деякі татусі так чинять.

— Твій тато чекає в коридорі, за цими дверима, самотній уночі, бо любить тебе над усе на світі, як, до речі, і твою маму. А тепер, якщо не віриш, дивися!

Мати витягла кроленя з кишені й посадила на синове ліжко, притримуючи руками. Хлопчик пильно подивився на звірятко. Він повільно простягнув руку й погладив кролика по голівці, мати відняла руки, контакт зав’язався.

— У цього кролика немає більше нікого в цілому світі. Ти йому потрібний. Якщо ти не одужаєш, він загине. Ти знову маєш їсти. Щоб дбати про нього.

Я залишив хлопчика з матір’ю. Вийшовши в коридор, послав до них і батька, я дуже сподівався, що моя стратегія спрацює. Той, із виду сердитий чоловік міцно стиснув мене в обіймах. На коротку мить мені захотілося стати хлопчиком, до якого прийшов батько.

* * *

Прийшовши через день до лікарні, я знайшов у своїй шухляді записку. Вона була від секретарки нашого завідувача відділенням: мене терміново викликали до нього. Таке зі мною було вперше, тож я перекинувся кількома словами з Софі. Виявляється, чергова медсестра побачила кролячий пух на постелі маленького хворого з 302-ї палати.

Хлопчик усе розповів за склянку фруктового соку й пластівці.

Софі все пояснила медсестрі і, посилаючись на позитивний результат, благала її нікому не розповідати про метод лікування. На жаль, деякі люди звикли сліпо дотримуватися правил і незугарні зрозуміти, що іноді розумніше їх обійти. Просто жах, як довіряють правилам ті, в кого бракує уяви.

Зрештою, пережив же я покарання пані Шефер шістдесят два рази за шість років навчання в тій школі, тобто кожної четвертої суботи. У цій лікарні я працюю дев’яносто шість годин на тиждень, що може бути гірше?

Мені не довелося плентатися до кабінету професора Фернштейна, високе начальство саме здійснювало ранішній обхід у супроводі двох заступників. Я приєднався до групи студентів, які ходили за ними. Софі не знала, куди дітися, коли ми зайшли до палати номер 302.

Фернштейн почав читати аркуш з історією хвороби, пришпилений у ногах на ліжку, запала мертва тиша.

— Ось хлопчик, у якого сьогодні зранку знову з’явився апетит, чудова новина, чи не так? — звернувся він до присутніх.

Психіатр поспішив похвалити вдало обране ним кілька днів тому лікування.

— А у вас, — повернувся професор до мене, — не знайдеться іншого пояснення такого різкого покращання?

— Жодного, — відказав я, схиляючи голову.

— Ви певні? — наполягав він.

— У мене не було часу вивчити історію хвороби цього пацієнта, половину часу я проводжу у відділенні швидкої.

— То ми повинні зробити висновок, що бригада наших чергових психіатрів попрацювала на славу, і віддати їм усі лаври за цю перемогу? — перебив він мене.

— Не бачу, що нам дозволило б думати інакше.

Фернштейн поклав аркуш з історією біля ліжка й нахилився до хлопчика. Ми з Софі перезирнулися, вона не тямилася з люті. Старий професор погладив хлопчика по голові.

— Я радий, що тобі вже краще, хлопчику, ми поступово тебе відгодуємо, і якщо тобі стане ще краще, за кілька днів повиймаємо з твоєї руки голки, і ти зможеш їхати додому.

Обхід тривав. Коли ми дійшли до сходів, студенти порозходилися у своїх справах.

Фернштейн гукнув мене, коли я вже налаштувався тікати:

— На два слова, юначе!

До нас підійшла Софі.

— Я несу повну відповідальність за те, що сталося, пане професоре, це моя провина, — сказала вона.

— Не знаю, про яку провину ви мені кажете, мадемуазель, і не можу примусити вас мовчати. У вас, певно, є робота, я вас не затримую.

Софі не змусила його повторювати двічі й залишила мене наодинці з професором.

— Правила, юначе, — заявив він, — установлені, аби ви могли набути досвіду, не відправивши на той світ надто багато пацієнтів, а набутий досвід дозволяє вам ухилятися від них. Не знаю, як вам удалося це маленьке диво й що вас навело на правильний шлях. Мені буде дуже приємно, якщо ви колись зволите мені про це розповісти, адже я знаю все лише в загальних рисах. Але не сьогодні, бо тоді я буду вимушений вас покарати, а я належу до тих, хто вважає, що в нашій професії головне — результат. Тим часом подумайте про інтернатуру з педіатрії. Якщо в людини є хист, не варто його губити.

На цьому старий професор пішов, не попрощавшись зі мною.

Після чергування й усю ніч у мене було відчуття чогось незавершеного, яке тяжіло наді мною, хоч причин я не міг добрати.

* * *

Тиждень видався шаленим, відділення швидкої було переповнене, і мої чергування тяглися довше від звичних двадцяти чотирьох годин.

З Софі я зустрівся в суботу зранку, кола під очима в неї побільшали.

Ми домовилися зустрітися в парку, перед великим басейном, у якому діти пускали іграшкові кораблики.

Вона мені принесла корзинку, повну яєць, а на додачу була ще й баночка паштету.

— Це для тебе вчора завезли в лікарню батьки хлопчика, ти вже пішов, і вони попросили мене тобі це передати.

— Поклянись, що паштет не з кролика!

— Ні, це свинина. Яйця з-під курки. Якщо зайдеш до мене ввечері, я тобі приготую омлет.

— Як твій хворий?

— Йому з кожним днем дедалі краще, невдовзі його випишуть.

Я відкинувся на лавці назад, заклавши руки за голову, й насолоджувався теплим сонячним промінням.

— Як це