Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Щоб не заповзати на цей величезний стадіон під пильним поглядом рі-одо, обходжу його по колу. Ліжко мого хазяїна холодне, як і все тут. Як і він.

Лягаю з краю на один із блакитних валиків-подушок і завмираю, насторожено спостерігаючи за чоловіком. Мене знову трясе. Зуби вибивають дрібну чечітку. І я навіть не знаю, від чого більше тремчу – від холоду, чи від нервів.

Нічого схожого на ковдру тут немає. Не уявляю, як я спатиму. У камері борошнистих ми хоч з дівчатами одна до одної тулилися, щоб зігрітися. А тут... ні, тут все одно краще. Якось звикну.

Рі-одо недбало скидає свій халат на підлогу. Обходить ліжко з іншого боку. Сподіваюся, я хоч не зайняла його улюблене місце? Нісенітне припущення, але хто зна.

Гладка прохолодна поверхня прогинається під чоловічим тілом, коли він лягає. Посередині до того ж.

– Я сказав, зі мною, звірятко, – карбує холодно.

Це що, наказ підсунутися до нього? Схоже на те.

Доводиться виконувати. Зате може хоч тепліше стане.

Як тільки я опиняюся поруч із ним, рі-одо обхоплює мою талію і притягує ще ближче. Притискає до свого тіла. Тоді як сам лежить на боці, нависаючи наді мною. І знову розглядає зі справжнім дослідницьким інтересом.

– Знову холодно? − уточнює байдуже, проводячи долонею по моєму тілу. Холодною долонею.

− Так, − киваю, неспроможна стримати нову хвилю дрожу. Про те, що трясе мене ще й від страху перед ним, краще промовчати.

− Мабуть, догляд за тобою набагато складніший, ніж мені описали циноти, − підтискає губи. Командує коротко: − Малий полог. Температуру на дві позиції вище.

І мене ніби невидимою теплою ковдрою вкриває разом із ним. А рі-одо продовжує вивчати своє майно.

− Можна запитати? − чіпляюся я за незнайоме слово, почуте від нього. Сподіваючись не стільки відвернути увагу господаря від мене, як свою від його близькості.

− Спробуй, − хмикає, досліджуючи моє тіло на дотик. Знову мне груди, приділяючи пильну увагу соскам. Торкається живота, особливо низу. І знову мені здається, що сам він при цьому стає теплішим. Може так виявляється його збудження?

– Хто такі циноти? − цікавлюся я, трохи повернувши до нього голову.

Звісно, ​​у мене вже з'явилося припущення, але хочеться переконатись.

– Це одна з численних рас, що входять до Араянсу дванадцяти світів. Не надто впливові, не дуже сильні, не найвидатніші інтелектуально. Але хитрі пройди. Торговці та найчастіше контрабандисти. Ти з цією расою вже знайома. Саме в цинотів я тебе й купив, – несподівано для мене дає докладну відповідь рі-одо.

Борошнисті, отже. Підлі, мстиві тварюки. Особливо один з них.

Мимоволі згадується той удар під коліно. І моє падіння. Мене навіть пересмикує мимоволі. І я відразу завмираю насторожено. Рі-одо хоч не прийняв це на свій рахунок?

– А… можна ще спитати? − випалюю на одному диханні. Хочеться дізнатися, що трапилося з тим сірим гадом. Я ж пам'ятаю кров на рі-одо. І хрускіт...

– Сьогодні можеш питати, доки я не забороню, – трохи полегшує мені життя господар. – Мені цікавий рівень твого мислення.

Яка щедрість. Продумана. Ну і чудово. Краще, коли той, від кого залежить твоє життя, продуманий і прагматичний, ніж безтямно жорстокий самодур. Швидше за все, і його вимога щодо всіх цих дозволів зумовлена ​​прагматичними міркуваннями безпеки. На цей висновок мене наштовхує і почута мною розмова, і те, як він пояснив безмовність своїх слуг. Логічно, загалом.

А зараз мені от дають можливість майже вільно добувати інформацію.

І я розумію, що це шанс поставити набагато важливіші питання, ніж про якогось там борошнистого. Головне, формулювати все правильно та обережно.

– Навіщо я вам насправді потрібна, пане? Якщо я знатиму, то зможу… краще служити вам.

Його рука на моєму животі завмирає на мить. І я навіть подих затримую в очікуванні відповіді.

− Хм. Гарна спроба. Але тобі поки що рано це знати, – тягне рі-одо. І його рука ковзає нижче, проникаючи мені між ніг. – Поки що, твоє головне завдання навчитися беззаперечно слухатись мене і не боятися моїх дотиків. Приймати все, що я забажаю з тобою зробити. І давати мені все, що я забажаю взяти.

− Ви візьмете моє тіло? – питаю тихо. Хоч уже знаю відповідь.

Ледве дихаючи, відчуваю як його пальці ковзають по моїй промежині. Натискають на вхід.

– Так. Усіма можливими способами. І вже незабаром. Тож звикай до цієї думки. Я не потерплю опору, − з цими словами він злегка проштовхує в мене один палець, змушуючи злякано стиснутись. − Лі-і-іна. Я що сказав?

Не пручатися. Я пам'ятаю. Але реакції тіла не так просто контролювати. Мене там ніхто ніколи не чіпав. І це мало схоже на ласку.

Дихай, Ліно. Дихай.

Замружившись, я щосили намагаюся розслабитися. І в мене трошки виходить, хоч це незвичайне і трохи дискомфортне відчуття розтягування лякає мене до дрожу.

− Гарне звірятко, − вдоволено посміхається рі-одо, продовжуючи досліджувати мене зсередини. − Розсунь ноги.

Глитнувши, я відвожу ногу убік. Другу нікуди, хіба що на нього.

– Ширше, – наказує суворо. І сам перекидає мою ногу через своє стегно. − Ось так. Став далі свої запитання, Ліно.

І як тут питати? Як у такій ситуації взагалі думати? Хіба що, уявивши себе на прийомі у гінеколога. Незручно. Дискомфортно та неприємно. Але терпимо.

Замружившись, я насилу відновлюю дихання. Намагаюся відсторонитися емоційно від того, що відбувається. Ну торкається. Ну, обмацує, як річ. Нехай. Це всього лише тіло, яке я сама йому продала. Мені ж не гидко. І це вже добре.

Невідомо, коли ще в мене буде така можливість отримати відповіді на свої запитання. Потрібно зібратися з думками.

− Як мені поводитись, пане? З іншими? З Чотжаром, наприклад? − знаходжу я в собі сили видати хоч щось розумне.

− Із Чотжаром дозволяю розмовляти. З усіма питаннями та проханнями щодо твоїх потреб звертайся саме до нього. Після сну я покажу тобі, як його викликати, – сухо повідомляє рі-одо. Але одразу ж примружується недобре: − З усіма іншими, якщо я не накажу інакше, навіть рота не розкривай. Ніхто не повинен знати, ні де я тебе придбав, ні чому, ні навіщо. Як і те, що ти чула і що бачила в моїх апартаментах. Нічого з того, що я говорю тобі. Посмієш не послухатися, покараю так, що смерть вважатимеш благом. Зрозуміла?