Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

— Рип… рип… рип…

Голосне поскрипування снігу під вікном змусило Нестора спершу схопитися за пістоля, сісти в ліжку і лише після того — козак розплющив очі.

Якийсь час сонно кліпав, обводячи хату каламутним зором, намагаючись второпати: де це він опинився? На дворі вже сірілося, і мляве світло вихоплювало з потемків незнайому, доволі простору кімнату. Охайно прибрану, хоч і зі слідами безладу. Стіл під стіну присунутий, розбите вікно подушкою заткнено. Поперек дверей, внапуск нестругана дошка прибита. Друзки по долівці… Так, наче, після добрячої забави руки ще не дійшли до ранкового прибирання. А що не пізнає нічого, то не дивина. Звідки ж візьметься знайома хата, якщо останні сім років запорожець ночував здебільшого в курені, чужому зимівнику або під голим небом.

— Рип… рип… — кроки неспішно віддалялися, а тоді закінчилися м’яким стуком дверей, а слідом почулося голосне, протяжне «му-у» і бекання овець.

Вчорашнє потроху згадувалося.

Не повертаючи голови, скосив очі на ліжко обік себе. Нікого… Лиш простирало прим’яте. Помацав — ще тепле. Зрозуміло. Марічка пішла до корови, а його будити не стала. От і добре, можна ще трохи побайдикувати. Після неспокійної ночі голова сама до подушки хилиться.

Нестор відклав пістоля і знову влігся. Пововтузився трохи, вмощуючись зручніше, потім знову розплющив одне око. Глянув на стіл… Макітра з недоїденими варениками, два гранчасті келишки і куманець… Куманець лежить навзнак, значить, порожній. Онде і корок збоку валяється. Гм… Невже, допили? Як до столу сідали, там ще без малого кварта була. Хоча, після пережитого… І намерзлися добряче. А Марічка ще й такого страху натерпілася, що навіть у хаті в кожух куталася і вилазити не хотіла. Як забилася в куток, так і цокотіла зубами, поки він мало не на мус залив у неї першу чарку…

Нестор заплющив око і вернувся спогадами у минулу ніч.

Коли зрозуміли, що поранений упир таки втік і вже йшли до хати, неподалік від порога наштовхнулися на пораненого Бровка. Пес лежав, мов не живий, і лиш кров тьмяніла під ним, випливаючи з розпоротого боку.

— Ой, лишенько! — зойкнула молодиця і впала поруч з псом на коліна.

Бровко ще жив. Навіть знайшов у собі сили лизнути руку господині.

— Герой, герой… — похвалив його запорожець. Потім узяв Марічку за плечі і підвів на ноги. — Не мерзни даремно. Йди до хати. Я все зроблю. Як не околів відразу, то виживе. Краще дров у грубу підкинь, теплої води треба буде. Бач, кров прихопило морозом. Так не перев’яжу.

Довів Марічку до дверей, а потім вернувся за Бровком. Взяв на руки і заніс до хати…

При світлі каганця оглянув рану. Глибока, але лише м'ясо порване кігтями, кістки цілі. Обмив, зістриг ножицями ковтуни навколо.

— Пасувало би зашити… але ж то не людина, як поясниш, щоб терпів? А буде сіпатися — лише рану роз’ятримо. Ну, нічого…

Узяв з торби невеличкий мішечок, в якому возив з собою суміш трав, якраз на випадок поранення, висипав у долоню, розтер на трину і присипав рану.

Пес тихенько повискував, видно, боліло, але лежав сумирно, довірившись людям. Тільки дихав уривчасто і все намагався дотягнутися язиком до рани.

— Тихо лежи, — цитькнув на нього Нестор. — Обійдуся без твоєї помочі. — А тоді до молодиці: — Полотна чистого дай…

Марічка пошаруділа у скрині і вернулася з невеличким сувоєм.

Нестор узяв тонке, дбайливо вибілене полотно, що годилося на святкову сорочку, гмикнув і віддав назад.

— Е, ні… Шкода. Потім від крові не відпереш. Тож усе-таки пес, а не людина. Не великий пан, обійдеться і чимось простішим.

Вийняв зі своєї торби шмат сала, загорнений у ряднину. Розгорнув. Сало виклав на тацю, а ряднину склав учетверо і притулив до скривавленого боку пса. Потім узяв з лави хатній рушник, і спритно перев’язав.  

— Отак добре буде.

Встав, здійняв з вішака кожуха, накинув на плечі молодиці, що так і стояла посеред кімнати, підвів її до столу і всадовив на лаву.

— Ну, годі… годі. Все уже скінчилося. Потвора втекла і, певен, найближчим часом не повернеться.

Побачив, як розширилися очі молодиці, і хутко поправився:

— Та куди там… Зачепив я її добряче. Так що принаймні кілька день зализуватиметься.  Якщо взагалі не здохне. Ну, а раптом, мало йому було, то у нас ще частунок є… — вказав поглядом на пістоль, заряджений шматками срібних талерів. — Ну, а завтра я пильніше гляну. Не може такого бути, щоб жодних слідів не залишилося.

— Правда? — Марічка боязко позирнула в бік розбитої шиби. — Не повернеться?

— Певен, що ні, — твердо відказав Нестор, узяв з ліжка найменшу подушку і заткнув нею діру. — Завтра дошками заб’ю, якщо шибки другої немає. Не біда… Післязавтра однак у Смілу до пана сотника поїду, то куплю скло, — продовжив, наповнюючи келишки. — Але, що не кажи, Марічкко, ми з тобою молодці. З такої халепи виборсалися. Давай, краще, за здоров’я Бровка вип’ємо, — присунув до Марічки келишок. — Давай, давай… Не комизься. Після бою, навіть у поході, не забороняється. — І, бачачи, що та навіть не поворухнулася, сам вклав чарку молодиці в руку.

Марічка слухняно піднесла келишок до рота і повільно випила горілку, мов воду, навіть не поморщившись.