Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

— От і добре… — козак вилив у рота свою чарку. — У першім бою з кожним буває. Зараз минеться. Я й сам, коли перший раз у ділі був, то лиш наступного дня оговтався. А так — цілісінький день, мов у тумані ходив. — Давай, ще по одній. Бо, бачу, тебе аж тіпає…

— Холодно.

— Заодно і зігрієшся. Та й спатиметься краще.

— Ой, ні! — знову здригнулася молодиця. — Я сьогодні, мабуть, і очей не змружу. Все той упир триклятий увижатиметься.

— Ну, ну… — пробурмотів козак, наливаючи втретє. — А я нащо? Припильную. Так що не вигадуй, з’їж щось і вкладайся на спочинок. Ніч зимова хоч і довга, та ми певно вже з половину прогаяли.

— Добре… Як скажеш… — молодиця подивилася вдячно на козака дещо осоловілим поглядом. — Бо мене й справді щось на сон хилить. Тільки обіцяй, що посидиш поруч?

— Міг би навіть казочку розповісти, — засміявся Нестор. — Але тобі вже нічого не треба.

Допоміг Марічкі встати, довів до ліжка, вклав, стягнув з ніг засинаючої молодиці чоботи, забрав кожуха і натомість прикрив периною. Сам присів поруч, подумав трохи — поклав пістоль на лаву, так щоб зручно було взяти, почухав потилицю та й приліг збоку. Хтиві думки, що мимохіть виникають, коли двоє опиняються в однім ліжку, на цей раз і близько не показувалися. Бо дивлячись на миле личко, солодко посопуючої уві сні Марічки, козак бачив перед собою не чужу, підпилу молодицю, а немов молодшу сестру. Принаймні в цю годину. Так і заснув, позираючи одним оком на неї, а вухом ловлячи найменше шарудіння знадвору.

— Рип… рип…

Козак знову схопився, лапнув за пістоль… Двері до хати відчинилися, і разом з клубами морозяного повітря, досередини увійшла Марічка з відрами наповненими молоком.

— Ранок добрий, — промовила, привітно посміхаючись. — Прокинувся вже? Молока хочеш?

— Залюбки… — відказав козак, сідаючи на ліжку. — Милий боже, як добре. Отак би кожен день прокидатися. Аж до скону…

 — Що, так молоко любиш? — засміялася Марічка.

— Молоко теж, — підморгнув молодиці Нестор, приймаючи горня і немов ненароком, торкаючись її руки.

Марічка злегка зашарілася, ковзнула поглядом по ліжку, але нічого не сказала. Вернулася до груби і затарахкотіла там начинням.

— Зараз поснідаємо і треба збиратися.

— Куди? — не второпав Нестор.

— Овва? А хто хотів на свій спадок глянути? Чи передумав?

— А, он ти про що, — кивнув козак, допиваючи молоко і спускаючи ноги з ліжка. Спробував намацати чоботи, але їх ніде не було.

— Не шукай, — Марічка помітила його замішанину. — Я до печі поставила, щоб підсохли. Зараз подам.

Молодиця зняла з груби чоботи, підійшла і, не замислюючись, присіла поруч, як робила це безліч разів, щоб допомогти чоловікові взутися. Але Нестор не квапився пхати ногу в підставлений чобіт. Марічка зачекала трохи і не розуміючи, підвела голову.

— Що?

— Нічого… — гмикнув козак. — Дякую. Тільки я не Бог і не твій чоловік, щоб переді мною навколішки вставати. І не дряхлий старець, що сам навіть взутися не спроможний.  

— Ой, леле… — похопилася Марічка. Але не підвелася і чобіт з рук не випустила. — Тобі неприємна моя допомога?

— Ні, але…

— То пхай ногу і не мороч голову, — пхикнула насмішкувато. — День взимку короткий, а нам є куди спацерувати. Так що, чим довше комизитимешся, тим певніше нас ніч у дорозі застане.

Потім злегка посміхнулася і додала пустотливо:

— Я ж не опиралася, як ти мене вчора у ліжко вкладав.

— Хіба що так, — козак теж посміхнувся, випростав ногу і принагідно демонстративно зазирнув молодиці в пазуху. — Згода. Твоя взяла. Але тепер моя черга на послух. Так що потім не огинайся…

— Усі ви лиш обіцяти вмієте… — продовжувала веселитися молодичка. — А як до справи дійде, то хропете так, що упир до хати приступити боїться.

— Що? — козак спробував схопитися на ноги, але так як другий чобіт ще не був до кінця натягнений, зашпортався і замалим носом не заорав. Ледве встиг схопитися за бильце.

— О, а я що кажу… — грайливо захихотіла Марічка, якій так було світло і радісно на душі, як уже не бувало кілька років поспіль навіть у велике свято, продовжуючи збиткуватися з козака. — Безпорадний, як немовля…  мабуть, того й циці хоче.

— Ну, все… — запорожець натягнув чобота, підсмикнув шаровари і, не розгинаючись, як кіт, плигнув уперед. Згріб Марічку в обійми і міцно припав до її уст. Молодичка не особливо й пручалася, лиш для годиться. А потім так спрагло відповіла на поцілунок, що світ на якийсь час щез, залишаючи їх наодинці з любощами.