Читати книгу - "Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю"

Мільйони американських працівників не вбачають вирішення проблеми в гнучкому графіку роботи. Жінки й чоловіки, які обій­мають керівні посади, не можуть відстоювати права на гнучкий графік, не наполягаючи, аби така форма роботи допомагала працівникам, а не шкодила їм. Нам потрібно мати осередок турботи в усіх сферах нашого життя, а не додатковий привід перестати піклуватися про людей. Тип гнучкості, якого ми потребуємо, стосується створення простору для турботи за близькими. І це аж ніяк не додаткова відмовка, яка свідчить про наше збайдужіння до людських інтересів.

Напівправда 3: той, хто працює довше, працює краще

«Час мачо», як мені подобається його називати, — це час невпинного змагання тих, хто наполегливіше працює, довше затримується, не спить ночами, подорожує по світу і потребує більше годин, ніж є у добі. Одним із представників «часу мачо» є нестримний фінансовий директор Рональда Рейгана — Дік Дерман. Згідно з чутками, «часто здавалося, що містер Дерман останній{117}, хто ще залишився працювати в Рейганському Білому домі. Він залишав свій піджак на стільці та не вимикав світло, коли йшов додому». (Дерман пояснював, що так простіше: залишати піджак в офісі, аби вранці надягнути його знову. Але його успіх бюрократична боротьба витлумачила по-своєму).

Замолоду я була активним учасником цієї гри. Джин Сперлінг, який піднявся до посади директора Національної економічної ради при президентові Обамі, був легендарним трудоголіком. Я зустрічала його о другій ночі біля торгових автоматів по дорозі до Гарвардської школи права, коли ми обоє затримувалися, працюючи у справах різних професорів. Коли батьки приїхали на мій випуск, вони хотіли побачити велике крісло у професорському кабінеті, бо я часто жартувала, що провела в ньому більше ночей, ніж у своєму ліжку.

Улітку я працювала за таким самим графіком у великій юридичній фірмі в Нью-Йорку. І навіть попри те що пишалася своєю здатністю працювати всю ніч, я часто почувалася ніяково, коли одна моя подруга-колежанка йшла з офісу о шостій чи сьомій вечора, але за день виконувала стільки ж роботи, скільки і я. Просто вона працювала ефективніше, витрачала менше часу на нудьгування, читання газети, розмови з хлопцями внизу в холі. Пізніше вона стала партнером у нью-йоркській фірмі й пояснила мені, що коли бачила купу роботи на своєму столі, то одразу замислювалася, як можна із цим усім упоратися найефективніше: що можна доручити іншим, що слід зробити самій. Я пригадала про її звичку працювати восени 2014 року, коли почула, що Вірджинія Рометі{118}, перша жінка — виконавча директорка IBM, пояснювала, що ключ до її ефективності полягав у тому, аби робити тільки ту роботу, «яку лише вона може виконати», а решту передавати підлеглим.

Тоді в мою голову вперше закралися підозри, що, можливо, мої звички були доказом не самовідданості, а неефективності. Ці підоз­ри зросли одразу після того, як мені виповнилося сорок. З немовлям і дитиною, яка починає ходити, повним завантаженням курсів в університеті, дослідженнями, які потрібно написати, незавершеними статтями, що висять над головою, я намагалася спати по 5–6 годин, що робило мене дратівливою й з постійним відчуттям затуманеної свідомості, яке Енді називав «втомленим сповзаючим лицем». Я призначала зустрічі з моїм помічником о 21:00–22:00 у себе вдома, коли мої діти були вже в ліжку, і навіть не могла пригадати, над чим ми маємо працювати. Якогось дня я вирішила, що з мене досить, що життя надто коротке, аби прожити його у втомленому тумані. Я швидко виявила, що коли дозволяла собі спати по 7–8 годин, то почувалася щасливішою і, без сумніву, була продуктивнішою.

Це відкриття прийшло до мене після надихаючої книжки Аріанни Хафінгтон «Процвітати», де вона розповідає, як буквально зомліла від виснаження, розбивши око й пошкодивши вилицю. «Я лежала на підлозі{119} вдома в калюжі крові», — пише Хафінгтон. Саме в цей момент вона прозріла. Відтоді Аріанна стала самопроголошеним «проповідником сну», закликаючи жінок і чоловіків «висипатися на шляху до вершини». Вона зазначає, що понад 30 % населення США не висипається. Постійне недосипання зменшує здатність думати й знижує емоційну кмітливість, емпатію та конт­роль імпульсів.

Спробуймо зрозуміти. Чимало робіт мають критичні моменти чи дедлайни, коли потрібно працювати чи не цілодобово, аби завершити певне завдання. Зробити все можливе часто має більше значення, ніж якийсь абстрактний ступінь продуктивності. Багато разів траплялося так, що мені були потрібні люди, які зможуть пройти додатковий кілометр і зробити все, що необхідно, аби завдання було виконане, навіть працювати всю ніч. Коли я обій­мала посаду в Держдепартаменті й відповідала за масштабний звіт про стратегію організації та реформ, ми з командою із шести членів політичного штабу планування працювали практично цілодобово більшу частину місяця, аби завершити отримане завдання. Секретар Гілларі Клінтон хотіла отримати результати до 15 грудня з урахуванням перешкод міжвідомчого узгодження процесу, а також невід’ємних труднощів, пов’язаних з підписанням документа великою кількістю осіб, які мали різні погляди на те чи інше питання.

Також я рекомендувала своїм студентам і підопічним розподіляти робоче життя на фази, коли можна будь-куди і будь-коли поїхати, і періоди, коли доводиться працювати понаднормово, а також час, коли буде не до цього або через догляд за дітьми, або просто через бажання збавити оберти й зайнятися тим, що важливіше.

«Менше» може бути «більше»

Під час Супербоулу (англ. Super Bowl — в американському футболі назва фінальної гри за звання чемпіона Національної футбольної ліги США. — Прим. ред.)  2014 року по вулицях різних міст Америки їздив кадилак з рекламою, яка вихваляла американський трудоголізм. У ній показували привабливого білого чоловіка трохи за п’ятдесят з палкими блакитними очима, який ходив по своєму будинку і промовляв пафосні слова про величну американську робочу етику: «В інших країнах люди не працюють, сидять по своїх домівках, гають час у кафе, гуляють на природі, прощаючись із серпнем. Чому вам це не подобається? Чому нам це не подобається? Тому, що ми несамовиті, підірвані й працьовиті». Так казав на камеру чоловік, схожий на мультиплікаційну версію лихваря. Мораль реклами{120}: якщо наполегливо працювати без відпустки, «створюючи власне щастя», то все, навіть автомобіль за 75 000 доларів, стає досяжним.

Ця реклама змушувала мене скаженіти. Чоловік був таким самовдоволеним і недосяжним, що мені здавалося, це і є справжні цінності американців, які потрібно було проголошувати й намагатися передавати