Читати книгу - "В обіймах привида, Анні Флейм"

— Не треба було мені казати про привида, — зітхає дівчина. — Могла ж списати на втому, але я тоді… Не додумалася. Тепер вони боятимуться ще сильніше.

— А вони бояться? — задумливо запитую, вловивши зміст лише останніх слів.

Ліна опускає очі та починає м'яти у руках поділ сукні. 

— Санна… скоріше остерігається. А її доньки — так, бояться. Вони й по маєтку ходять лише вдвох, щоб було не страшно.

І це єдині люди, які зголосилися працювати в маєтку хоча би вдень. Якщо привид продовжить свої витівки — я так взагалі без прислуги залишусь, адже змушувати Ліну терпіти його знущання — теж така собі ідея.

— Що ж, про привида ти вже сказала, і цього не змінити, — розмірковую вголос. — Налякає це інших чи ні — буде видно. Але можливо, що в поведінці дівчат дійсно є сенс, адже обидва випадки ти була сама. Як з'явиться вільна хвилинка — спробуй розпитати їх, раптом вони знають щось цікаве, гаразд?

Дівчина, до якої потроху повертається самовладання, мовчки киває.

— І ще… — я запинаюсь у спробі підготуватись до неминучого супротиву Ліни моєму проханню. — Будь ласка, спитай у Санни, чи не знає вона, де можна винайняти помешкання.

— Вирішили поки що не жити в маєтку?

Мені майже боляче від того, як загорілися очі покоївки при цих словах.

— Я вирішила, що тобі поки що слід пожити не в маєтку, — спокійно виправляю дівчину. — І вважаю, що розлучати тебе з Хальфом не слід, тому житло краще шукати для двох. Я все оплачу.

— Але…

— Це не обговорюється, Ліно, — дозволяю собі продемонструвати трохи суворості. — Ти ж знаєш, я — не безпорадна білоручка, тому не пропаду. 

Так, вона це знає. Адже хоч і зветься моєю покоївкою, але насправді не служить, а допомагає мені. Або я — їй, якщо брати те ж прання, до якого Ліна вперто мене не допускає, щоб не псувала руки. Корисний наслідок народження хоч і в шляхетній, але не заможній родині — вміння давати собі раду з самого малечку. Адже в такому випадку нечисленна прислуга в домі — це лише додаткова пара рук, а не єдина робоча сила, змушена у всьому обслуговувати панів.

— Якщо тобі буде спокійніше, можеш перед від'їздом до міста підготувати вечерю, щоб я потім її розігріла, — примирливо додаю я, але похмура зморшка на лобі дівчини все одно не зникає.

— Я боюсь залишати вас наодинці з ним… З ними.

Я розумію, чому вона говорить у множині. Адже, окрім потойбічного привида, в цьому маєтку залишиться ще й цілком реальний Себар. 

На секунду я навіть піддаюсь спокусливій думці про те, що було б непогано і його кудись спровадити. От тільки не вийде, сама ж тільки нещодавно запросила. Мало того, що неввічливо, так і він пояснить своє небажання їхати геть прагненням мене захистити. Наче він здатен щось зробити привиду, еге ж.

— З огляду на те, що ти від початку збиралась ночувати у будинку для прислуги, така твоя присутність нічого не змінить, — знизую плечима, щоб ці слова не виглядали докором. — Якщо хтось із них вирішить діяти рішучіше — я все одно матиму із цим справу сама.

Ліна опускає очі. Так, це пролунало жорстоко, але ніде правди діти — якби щось дійсно сталося, вона б нічого не почула.

— Тому не бери дурного в голову і важкого — до рук, — усміхаюсь я, — зі мною все буде добре.

— Будь ласка, пообіцяйте мені дещо, пані Ерзо, — тихо промовляє вона, знову піднявши на мене очі. Я відповідаю їй запитальним поглядом. — Якщо привид спробує вас скривдити — ви теж переїдете до міста. І звідти вже будете думати, що з цим робити.

Закусивши губу, я розмірковую над проханням Ліни. 

З одного боку, дати таку обіцянку нескладно. Все-таки невідомо, на що здатен цей привид, а жити мені хочеться і, бажано, у тиші та спокої. Краще вже уникнути відкритого конфлікту з невидимою істотою, здатною вибірково відбиватися в дзеркалах і торкатися крізь одяг.

— Будь ласка, — благально повторює дівчина. — Я дуже за вас боюся.

З іншого ж, така поведінка привида розбурхує цікавість. Чого він прагне домогтися? І чи не можна з ним якось… мирно співіснувати. Якщо його щось не влаштовує, і при цьому він має умови, які здадуться мені прийнятними, то чом би й ні?

Еге ж, Ерзо, докотилася — серйозно розмірковуєш, як домовитися про мирне співіснування з тим, кого сама ще жодного разу не бачила. І це тільки перший день на новому місці!

— Гаразд, вмовила, обіцяю, — зітхаю я. 

Ліна кілька секунд уважно вдивляється в моє обличчя, після чого киває і коротко промовляє:

— Дякую.

Мені нема що їй відповісти. Адже міру того, що вважати кривдою, а що ні — я визначатиму сама.

Ніякову тишу першою порушує покоївка. Розправивши плечі, вона невпевнено усміхається.

— Що ж, гадаю, мені слід повертатися до справ. Вам допомогти перевдягтися до обіду, пані Ерзо?

— Ні, дякую, — усміхаюсь у відповідь і першою роблю крок до виходу. — Ти навіть не уявляєш, як мені вже набридли оці всі перевдягання.

Глянувши через плече, я помічаю, як Ліна прикриває рота рукою, ховаючи усмішку. О, так, за два роки мого зразкового шлюбу перевдягання були нашою спільною каторгою, адже все треба було робити швидко.

Вбрання для сніданку — ніколи не розуміла нащо потрібно окреме, якщо воно настільки схоже на нічну сорочку, хіба що тільки прикриту щільнішою накидкою. Сукня для обіду — вже більше схожа на те, в чому можна показатися людям, але незручна настільки, що мимоволі викликає думки про таке собі хитре знущання з жінки, щоб та менше їла. Вечеряли ми завжди не вдома, тому було трохи легше — годилося й звичайне вбрання на вихід. Або святкове, якщо ми були кудись запрошені. Але між цими головними щоденними віхами перевдягання була ще безліч інших, проміжкових: одяг для чаювання, для прогулянки на самоті чи з кимось, для походу по крамницях тощо. Я мала демонструвати своє шляхетне походження всім і кожному при щонайменшій нагоді, тому іноді здавалося, ніби весь день тільки й робила, що перевдягалась — особливо, якщо до Ріхарда приїжджали гості.