Читати книгу - "Японський коханець"

інших родин, які простували повільно, у своєму найкращому вбранні — жінки в капелюшках, чоловіки в краватках, діти в лакованих черевичках — до Центру громадського контролю, куди їх скликали. Вони йшли, бо не мали вибору, а ще тому, що в такий спосіб демонстрували свою вірність США та засудження нападу Японії. Це був їхній внесок у зусилля, яких докладала країна в цій війні, — так казали лідери японської громади, і мало хто наважувався їм суперечити. На долю родини Фукуда випав табір у Топазі, пустельній місцині в штаті Юта, але про це вони дізналися лише у вересні; до того мусили чекати шість місяців на іподромі.

Звиклі до обачності ісеї беззаперечно корилися наказам, але не могли завадити деяким нісеям, молодикам другого покоління, відкрито протестувати. Останніх відокремили від їхніх родин і відправили до Тул- Лейку — концтабору з найбільш суворим режимом, де вони до кінця війни жили, мов кримінальні злочинці. Стоячи на вулицях, білі були свідками цієї розпачної ходи людей, яких добре знали: власників крамниць, де робили щоденні покупки, рибалок, садівників і теслярів, із якими підтримували стосунки, однокласників своїх дітей, сусідів. Більшість приголомшено дивилася мовчки, однак не бракувало образливих расистських вигуків і глузувань. Дві третини переселенців були американськими громадянами. Японці годинами чекали в довгих чергах, щоб підійти до одного зі столів, за якими сиділи агенти, котрі вносили їх до списку й видавали ярлики з ідентифікаційними номерами, які треба було повісити на шию й почепити на свої речі. Група квакерів, що протестувала проти цієї акції, вважаючи її расистською та антихристиянською, пропонувала японцям воду, сандвічі й фрукти.

Такао Фукуда зібрався був заходити разом із родиною до автобусу, коли з’явився Ісак Беласко, ведучи за руку Альму. Чоловікові знадобився весь його авторитет, щоб змусити принишкнути агентів і солдатів, які намагалися його зупинити. Він почувався пригніченим, бо не міг не порівняти те, що відбувалося за кілька кварталів від його дому, із тим, що, можливо, сталося з його родичами у Варшаві. Він проштовхався до приятеля, щоб міцно обійняти його та передати конверт із грошима, від яких Такао марно поривався відмовитися, а тим часом Альма прощалася з Ітімеєм. «Пиши мені, пиши мені», — такими були останні слова, якими обмінялися діти, перед тим як сумна колона автобусів, наче повзуча змія, рушила в путь.

Ця путь, що здалася їм дуже довгою, насправді тривала трохи більше години: родину Фукуда привезли на іподром Танфоран, що в Сан-Бруно[11]. Власті оточили територію колючим дротом, похапцем пристосувавши стайні та звівши бараки, щоб розмістити вісім тисяч осіб. Наказ про переселення був такий терміновий, що бракувало часу завершити будівельні роботи й завезти все необхідне. Автобуси загальмували, і в’язні почали виходити з дітьми та манаттям, допомагаючи старикам. Вони йшли мовчки, невеличкими групами, розгублені, не розуміючи вищання заїкуватих гучномовців. Дощ перетворив ґрунт на багнюку, бруднив людей та їхні речі.

Кілька озброєних охоронців відокремили чоловіків від жінок для медичного огляду. Згодом їм зробили щеплення проти тифу й кору. В наступні кілька годин родина Фукуда намагалася розшукати свої пожитки в горах безладно згромаджених валіз, баулів і тюків; потім вони розмістилися в порожній стайні, яку їм надали для проживання. Зі стелі звисало павутиння, бігали таргани й миші, на вкритій пилом долівці лежала солома; дух тварин перемішався тут із запахом креозоту, яким намагалися продезінфікувати приміщення. Їм видали по розкладачці й мішку та по дві армійські плюшові ковдри на кожного. Стомлений, принижений до глибини душі Такао сів на долівку, підперши руками голову. Хейдецо зняла капелюшок і туфлі, взула пантофлі й підсмикнула плаття, готова знайти якнайкращий вихід з цієї скрути. Вона не дала дітям часу жалітися: спершу наказала встановити розкладачки й прибрати підлогу, тоді послала Чарльза й Джеймса по уламки дощок та палки, які завважила дорогою, щоб зробити кілька полиць і розставити трохи кухонного начиння, що їм вдалося привезти. Мегумі й Ітімею мати веліла набити мішки соломою, щоб вийшли матраци, а сама пішла до інших приміщень, вітаючись із жінками та придивляючись до солдатів і агентів, таких же розгублених, як і доручені їм в’язні, й запитуючи себе, скільки часу доведеться тут пробути. Єдиними явними ворогами, яких Хейдецо виявила під час першої вилазки, були перекладачі-корейці — брутальні з евакуйованими та запопадливі перед американцями. Жінка завважила, що вбиралень і душових замало, до того ж вони стояли без дверей. Ванн для жінок виявилося лише чотири, й гарячої води на всіх не вистачало. Право на приватність у таборі було знехтувано. Однак Хейдецо дійшла висновку, що тут вони принаймні не голодуватимуть, бо побачила вантажівки з харчами й дізналася, що від сьогодні в їдальнях людей годуватимуть тричі на день.

Вечеря складалася з картоплі, сосисок і хліба, але сосиски закінчилися, перш ніж до родини Фукуда дійшла черга. «Прийдіть пізніше», — прошепотів їм один із японців, що працював у їдальні. Хейдецо та Мегумі зачекали, коли їдальня спустіє, й дістали бляшанку м’ясних консервів і ще картоплі. Тієї ночі Хейдецо подумки почала складати список заходів, яких треба вжити, щоб перебування на іподромі було стерпним. Першу позицію в списку займало правильне харчування, а останню — в дужках, бо жінка не мала певності, що їй це вдасться, — заміна перекладачів. За всю ніч вона не склепила очей і з першими променями сонця, що пробивалися крізь шпарини в стінах стайні, штовхнула чоловіка, котрий також не спав, а тільки незрушно лежав на своєму місці. «Тут чимало роботи, Такао. Нам потрібні представники, уповноважені вести переговори з властями. Вдягни піджак і збери чоловіків».

Проблеми в Танфорані виникли одразу, проте до кінця тижня евакуйовані вже організувалися, шляхом демократичного голосування обрали своїх представників, єдиною жінкою серед яких була Хейдецо Фукуда, а ще склали списки дорослих за фахом та навичками — вчителів, селян, теслярів, ковалів, бухгалтерів, лікарів... відкрили школу без олівців та зошитів і склали програму спортивних та інших заходів, аби молодь не тинялася без діла й не піддавалася зневірі. Цілими днями люди жили в чергах: в душ, до лікаря, в пральню, на релігійну відправу, на пошту й тричі до їдальні. Вони мусили весь час бути дуже терплячими, щоб уникати скупчень і сварок. Існували комендантська година, перекличка двічі на день, під забороною — це було щось неймовірне для ісеїв — опинилася японська мова. Щоб уникнути втручань охоронців, в’язні заповзялися самі підтримувати порядок і вгамовувати баламутів, але ніхто не міг припинити чуток, що затягували в свій вир і часом сіяли паніку. Люди старались триматися чемно, щоб нестатки, скупченість та приниження