Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

– Так, сер! – Лихо віддавши честь, схопилася моя дружина і дикою тигрицею накинулася на сумку. Як ще клаптики не полетіли, не зрозуміло…

***

У підсумку в таксі я сів приблизно через півтори години. З дуже дорогим дипломатом сів. Майже година пішла на те, щоб Даша серед усіх брязкальців, які я відкопав, вибрала «недоторканний запас» для себе… і для мене. Мені вона знайшла прес-пап'є у вигляді Зевса на троні (золота фігурка повторювала втрачене архітектурне диво, статую Зевса в Олімпії), а також запонки, золотий затискач для краватки та перстень-печатку. У її ж горі коштовностей я навіть не намагався розібратися, просто киваючи, коли мене питали, подобається чи ні.

А ще півгодини пішли на те, щоби ми з домовиком на пару змогли відмовити мою дружину їхати зі мною. Без бою, звичайно, вона не здалася, але все вийшло. І ось мовчазний (радість яка!) таксист везе мене назустріч з кримінальним світом Харкова.

Заспокійлива усмішка, натягнута для дружини, яка проводила мене до машини, зникла в ту ж мить, як авто рушило. Я ще ніколи у житті так не боявся. Навіть зустріч із справжньою відьмою та домовиком не так мене злякали, як усвідомлена дорога до лігва вбивць та бандитів. Ну, не зовсім до лігва, звичайно. Найближчий озброєний головоріз від точки збуту золота був дуже далеко, я це одразу перевірив. Звісно, ​​тамтешній оцінювач також мав зброю, але для проформи. Він усе-таки більше був шанувальником і знавцем антикваріату.

Під'їхали ми, звичайно, дуже швидко. Як завжди в таких ситуаціях, коли хочеться тягнути до останнього. Сподіваючись, що я повністю пам'ятаю власний план, я вийшов з авто і вирушив до непримітної вивіски про ремонт наручних годинників. І знову Олексіївка. Поруч із такою безтурботною Сонячною, посеред спального району. Хто б міг подумати, тиха вода греблю рве…

Я увійшов до майстерні. Самого майстра було навіть не видно за високим прилавком, але Очі я ще в таксі активував, тому чудово бачив крізь нього. Людина, на диво, займалася тим, що було написано на вивісці, а саме – лагодила чийсь «Капітанський». Я постарався непомітно видихнути, як перед силовою вправою, і видав:

– Вороні якось бог послав був грудку сиру.

Годинникар завмер, а потім повільно відклав годинника і піднявся на весь зріст.

– Враз сирний дух Лисицю зупинив. – Прискіпливий погляд блукав моїм обличчям і не впізнавав (ще б пак!), а рука годинникаря почала повільно тягтися до пістолета. – Чим можу бути корисний?

Час для мене наче сповільнився. «Думай, думай, думай, кретин! Чому ти не припустив, що цей придурок настільки підозрілий, що його навіть пароль не вразить! – Я міг би й надалі ображати себе, але проблема б не вирішилася. То ж спробував натиснути.

– Іване Геннадійовичу, ти б руку пустотливу прибрав від зброї, а то, якщо не я, то вже Ярий точно спасибі не скаже. За своїх ми в порошок зітремо, чи тобі не знати? – Сказав я і мерзенно посміхнувся.

– О, то ви від Ярого, юначе? – Зупинив спроби дотягнутися до ствола Іван. – А як же Моряк? Зазвичай він приходить у гості до старого годинникаря.

О Боже! Не думав же він дійсно, що я потраплю на такий побитий прийом. Усі поганяла підручних місцевого авторитету Ярого я промоніторив заздалегідь. Плюс, дізнався, що зазвичай всяке-різне барахло до Івана Геннадійовича приходить збувати такий собі Камінь.

– Моряка ніякого немає і не було, старий, ти краще за мене про це знаєш. – Зобразив я загрозливий голос. – А Камінь зараз іншим зайнятий. Нові часи настануть скоро! – Додав я трохи пафосу.

– І що ж у них нового… вибачте, як до вас звертатися? – Уточнив старий.

Другий рівень перевірки. Якщо посильного з тих чи інших причин змінювали, поганяло «змінника» повинне починатися на ту ж літеру, як і в попереднього.

– Можете звати мене Кадилак. А тепер, якщо ми закінчили з цією хернею, перейдемо до справи. – Зробивши над собою величезне зусилля, я зробив крок назустріч практично озброєній людині, підняв дипломат і поставив його на високий прилавок.

Клацнув замок, і я розгорнув дипломат до оцінювача. А той – застиг соляним стовпом.

– Щось не так, Геннадійовичу? – Запитав я у старого, що тупив уже з хвилину.

– А? Що? Н-ні, все просто шикарно, юначе… Тепер я бачу, що справді настають нові часи…

– Що, жирний улов, егеж? – Приховуючи за уявною тупістю власний інтерес, спитав я.

– Гхм... Скажімо так, шановний Кадилак. Ринкова вартість того, що ви мені принесли, перевершує вартість звичайного, вагового золота разів у двадцять. І це – лише на перший погляд…

– Трясця... Непоганий куш зірвав наш шеф... – Я ледве встиг додати «нашого шефа» наприкінці, щоб фраза не викликала підозр.

– Так... Артефакти часів Другої Світової, мушу вам сказати, в деяких місцях особливо цінуються... Що ж, приступимо до огляду.

***

Назад я вийшов майже через дві години без дипломата, але з невеликою спортивною сумкою. У ній акуратними пачками лежало майже вісімсот тисяч доларів. З урахуванням того, що приніс я два кілограми золота, вартість здобутих цінностей і справді майже в двадцять разів перевищувала їхню ціну «на вагу». На прощання старий побажав мені успіхів і висловив надію, що якщо нам трапляться такі ж рідкісні речі, ми принесемо їх саме йому. Я відповів, що все залежить від «шефа» та пропонованої ціни, потім швидко попрощався і вийшов надвір.