Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Поки я йшов до метро, мене кидало то в жар, то в холод. Сумка з купюрами, яку я ніс на плечі, бачилася золотою рибкою, здатною виконати мої бажання. Або пійманим прямо за хвоста дияволом, якому потрібно зовсім трохи часу, щоб обрушити на зухвалого афериста всі жахи пекла.
– Твою ж матір! Вітя! – Зупинив я себе гучним пошепком. – Ти що коїш?.. І додому так дійдеш, навіть не перевіривши стеження?.. Увімкни мозок, по-любому хтось є.
Присівши на лавку, що виявилася поруч, я поставив сумку поряд із собою і змусив Очі показати мені старого. Той сидів на своєму місці, копаючись в одній із штук, які я йому приніс (золотий медальйон із вигравіруваними дивними символами, схожими на масонські).
Побажай я дізнатися, що це за символи і якою була історія цього предмета, я б зробив це набагато швидше за Івана Геннадійовича. Але мене зараз цікавила інша історія. Я побажав побачити момент свого відходу з лавки годинникаря.
Посмішка на обличчі старого покинула приміщення разом зі мною. Потім він дістав стару кнопкову Нокію, швидко знайшов потрібний контакт і зробив дзвінок.
– Так, Сашко. Проведи цього лисого із сумкою, будь ласка. Так, поки що – лише провести. Зараз дещо уточню і тобі перенаберу.
Потім годинникар набрав ще один номер. Але там йому гаркнули, що передзвонять за півгодини самостійно. Я побажав прискорити перегляд і Очі ніби поставили на перемотування. Подальший час старий, що знизав плечима на грубість відповідача, просто копався в цінностях, що дісталися йому. Копався вже майже тридцять хвилин.
– Дідько! – Видихнув я, розуміючи, що бачу кінець терміну, після якого антиквару передзвонять люди авторитету, або сам Ярий, і заявлять, що нікого до нього з такою купою золота не надсилали.
Я перейшов на того, хто стежить за мною. Звичайно, за допомогою Очей. Так би в житті не зрозумів, що людина, яка жує пиріжка з картоплею біля одного з кіосків з випічкою, є шпигуном.
Потрібно скинути хвіст... Як я, який не є мешканцем кримінального світу чи яким-небудь секретним агентом, це робитиму – не маю жодного уявлення.. Але треба, інакше приведу шпигуна додому.
І тут рішення спливло в голові само собою. Все геніальне просто! Впіймавши поглядом цього шпигуна, я сконцентрувався на «вихорі» у своєму горлі. Досить швидко дочекався його появи та постарався максимально тихо сказати.
– СПИ! – Не знаю, чи почули люди, але всюдисущі голуби гуртом кинулися від мене, роблячи свої незадоволені «урлурлур». А моя жертва відразу закотила очі і звалилася прямо на асфальт. Заверещала якась жінка. Хтось крикнув, що людині погано. А я просто рвонув у метро.
Сівши, нарешті, у вагон і ще раз, про всяк випадок, перевіривши Очима наявність хвоста, заспокоївся. Нікого немає, погрози поряд відсутні. Можна тепер переглянути розмову Івана з місцевим авторитетом.
Іван Геннадійович продовжував оглядати золото, періодично бурмочучи: «неймовірно, просто супер». Я бачив його думки, і вони тільки підтверджували мої здогади.
Звичайно, він прийняв золото за чудовою ціною. Відмінною, якщо порівнювати із прийомом на вагу. Але навіть оцінка в один до двадцяти проти вагового прийому не була істинною по відношенню до скарбів, що потрапили до рук старого годинникаря. Серед цієї купи золота були цікаві речі, справжній антикваріат. Але, що ще важливіше, серед них була пара-трійка предметів, кожен з яких коштував десятикратно більше за ту суму, що він щойно віддав.
Звичайно, щоб викласти десятки мільйонів доларів за золоте начиння, потрібно бути справжнім фанатиком антикваріату і серйозним колекціонером, але такі люди були у списку знайомств старого, тож з реалізацією у нього точно проблем не буде.
Коли задзвонив телефон, годинникар саме по третьому колу оглядав один із таких предметів. Я «розкрив» Очі ще сильніше, щоб бачити і чути обох співрозмовників.
– Ремонт годинників, вітаю.
– Ти дзвонив мені, Іване? Що трапилось? – Голос того самого Ярого звучав сухо.
– Сподіваюся, нічого. Просто хотів переконатися, що Кадилак сьогодні доставить вам зелень.
На тому кінці дроту повисла мовчанка. Я в метро теж затамував подих. Ось-ось мало б гримнути...
– Кадилак? Про що ти, діду? Це жарт? До тебе з жовтим приходить тільки Камінь!
Здається, мені не вистачає кисню. Я все ще не дихаю. Я припускав, що старий захоче мене перевірити і, очевидно, що зараз вживатимуть заходів щодо встановлення моєї особистості. Або приналежності до тієї чи іншої організації.
– Тоді все ще цікавіше, Ярий. – швидко впорався з усвідомленням своєї помилки годинникар. – Тому що, як розумієш, він знав усі паролі та наші хитрощі. Потрібно терміново дізнатися, на кого він працює.
– Мої люди це зроблять! Камери у твоїй будці працюють? Прийшли мені запис з мордою цього сміливця. – Ярий так само швидко заспокоївся і, мабуть, був налаштований рішуче.
– Звичайно, подивишся на красеня, – реготнув без веселощів Іван, – і оціниш його улов. Розмах видобутку та його поінформованість про нас наводить на дивні думки.
– Все, кінчай триндіти, старий. Далі не телефоном. Щоб точно без зайвих вух.
– Добре, згоден. Записи камер незабаром скину. До речі, моя людина за ним наглядає. І якщо цей Кадилак зможе скинути «хвіст» – це буде ще веселіше.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький», після закриття браузера.