Читати книгу - "Ґарґантюа і Пантаґрюель"

виріст. А щоб ви віднині не сперечалися з Платоном, Анаксагором і Демократом (а чи ж вони не філософи?), додам, що дерева скидалися на тварин, і не лише тому, що мали шкіру, лій, м'ясо, жили, артерії, нерви, хрящі, залози, кості, шпик, соки, матки, мозок і зчленування, а що це саме так, Теофраст уже давно довів, а ще й мали голову, тільки що внизу, тобто стовбур, волосся, але тільки під землею, тобто коріння, і ноги, але тільки нагорі, тобто галуззя; так би вийшло, якби людина захотіла удати собою гіллястого дуба.

І як ото ви, подагрики, з болю в ногах і лопатках завбачаєте дощ, вітер, благоврем'я і всяку зміну погоди, так само будь-яке з цих дерев корінням, стеблами, клеєм, осердям відчуває, яке саме держалко росте під ним, і готує підхожу клюгу і вістря. Правда, все на світі, окрім Бога, іноді хибить. Природа теж цим грішить, появляючи на світ хох і виродків. Так само я зауважив помилки і в цих деревах: ось одна височенна напівпіка, виросла під цими залізистими деревами, вигнавшись до гілля, замість клюги дістала мітлу, — дарма, придасться сажу трусити. Протазан дістав щипці замість вістря, — дарма, буде чим знімати гусінь у саду. Держак алебарди здобув клепану косу і став якимсь гермафродитом, — не біда, косар і цим здобріє. Що Бог не робить, усе на благо.

До своїх суден вернувшись, ми побачили, як за якимсь кущем якісь люди щось і якось робили і якось надто вже старанно клепали якесь справилля, яке десь там у них гоголіло.

Розділ X
Як Пантаґрюель на Острів викрутнів приплив

Через три дні причалили ми до Острова викрутнів, точної подоби Фонтенбло, бо земля тут така суха, що кості її (себто скелі) проривають шкіру; ґрунт піщаний, яловий, нездоровий і прикрий. Лоцман показав нам на два невисокі шпилі, схожі на правильні шестигранники, такі білі, аж здавалися чи то з алебастру, чи то засніжені; проте лоцман запевнив нас, що вони з гральних бабок. За його словами, всередині цих шпилів було семиповерхове помешкання двадцяти п'яти бісів азартної гри, у нас ці біси сущий пострах і прозвані вони так: найбільші дублети — Шестерики, найменші — Двоочкові, середні — Штерики, Четверики, Трійчатки, Двійчатки. А були ще такі назви: Шість-і-п'ять, Шість-і-чотири, Шість-і-три, Шість-і-два, Шість-і-один, П'ять-і-чотири, П'ять-і-три тощо. Аж це мені свінуло, що більшість гравців викликають нечисту силу, кидаючи бабки на стіл, вони у запалі вигукують: «Шестерику, друже, давай!» — це до старшого чорта; «Двоочковий, миньйоне, давай!» — це до молодшого; «Чотири-і-два, діти, давайте!» — і так вони викликають усіх чортів на імена та прізвиська. І не лише викликають, а ще намагаються показати, що вони з ними запанібрата. Щоправда, чорти іноді баряться явитися на зов, але вони мають на це свої причини. Саме під цей час вони можуть бути деінде, бо їх уже хтось викликав. А проте вони не байдужі і не глухі. Повірте мені — чуття і слух у них чудові.

А ще лоцман нас повідомив, що довкола й у стіп цих шестигранних шпилів сталося більше корабельних аварій і загинуло більше людських душ і цінного майна, ніж поблизу усіх Сиртів, Харибд, Сирен, Сцілл, Строфад, разом узятих, і в усіх хланях морських. Я охоче цьому повірив, надто як згадав, що в оні дні мудреці єгипетські значили Нептуна ієрогліфом першого куба, Аполлона одним очком, Діану двома, Мінерву сімома тощо.

А ще він нам сказав, що тут зберігається слоїк святого Грааля, річ божественна і мало кому відома. Панурґ так солоденько просив місцевих синдиків показати його, що вони змилосердилися, але провели при цьому церемоній і антимоній утричі більше, ніж як у Флоренції показували Юстиніанові Пандекти або ж у Римі рушник Вероніки. Я зроду не бачив стільки укривал, посвітачів, походень, апостольників і медалей. Насамкінець нам показали щось ніби мордочку смаженого труся. Найбільшу дивовижу, яку ми там побачили, це Веселий Лик, мужа Поганої Гри, а також шкаралупу від колись висиджених і знесених Ледою двох яєць, звідки вилупилися Кастор і Поллукс, брати Гелени Прекрасної. Шматочок цієї шкаралупи ми виміняли у синдиків на хліб. Перед відплиттям ми купили в островиків купу капелюхів і шапок, але тільки я не думаю, аби ми багато заробили на їхньому продажу. А втім, хто у нас їх купить, прогадає ще більше.

Розділ XI
Як ми пройшли Катівню, де домує Запазур, архідук Котів Пухнатих

У Прокурації ми вже побували, а тому залишили її осторонь, а також минули ще один пустельний Острів осуду; мало не поминули і Катівні, оскільки Пантагрюель не хотів там сходити, і добре зробив би, якби не зійшов, бо нас там за розпорядженням Запазура, архідука Котів Пухнатих, схопили й узяли під варту лише тому, що хтось із наших надсадив бебехи у Прокурції якомусь крючку.

Коти Пухнаті — бестії грізні і страшні, вони живляться малими дітьми і їдять на мармурі. Уявіть ви самі, заливахи, які з них мають бути кирпатенькі кирпи! Шерсть у них навиворіт, як емблему і девіз носять вони відкритий ягдташ, але тільки кожен по-своєму: ті обмотують ним шию замість шарфа, у тих він висить на заду, у тих на череві, у тих на боку, і всі небезпричинно. Пазурі у них довгі, міцні й гострі, а як загребуть щось лапами, то вже не вигребешся. Ті носять на голові ковпаки з чотириріжжям або чотиригульф'ям, ті ковпаки з закарвашами, ті ступкуваті шапки, ті щось ніби саван.

Коли ми опинилися у їхньому барлозі, якийсь похатник, якому ми дали півтестона, сказав нам:

— Дай вам Боже, люди добрі, звідси з душею викараскатись! Ось пригляньтеся лишень до міни цих цупких стовпів, на яких стоїть Запазурове правосуддя. Ось побачите: як ви проживете ще шість олімпіад і два собачі віки, Коти Пухнаті опанують цілу Европу і заграбастають усі її клейноди і багатства, — хіба що якесь їхнє покоління раптово втратить майно і стан, неправдою