Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Наступні п'ять днів промайнули для Злати, як у тумані. Артура прооперували одразу ж, і після п'яти діб у реанімації перевели до палати. Всі ці дні вона обдумувала те, яким дивним чином склались всі події після пострілу, і... врятували Артуру життя...

Батько Жанни працював колись пожежником і мав підготовку у накладанні оклюзійних пов’язок, а у гаражі валявся старий пакет з цією самою пов'язкою, викинутий, як непотрібний, Сергієм колись з машини — чи дочекався б Артур швидку, якби не було таких два неймовірних збіги обставин?

Потрібні були гроші. Багато. Де вони в Артура і в якій валюті — вона ніколи не цікавилась і не знала. Запитати не могла… Тому діяла на свій розсуд.

Всі подаровані на весілля конверти вони, виїжджаючи з готелю, скинули у коробку і поклали в машину, не розкриваючи їх. Не було на це часу. Цю коробку, за її проханням, приніс Артем, коли Златі вперше сказали про оплату… Отримуючи наступний список ліків Злата відкривала яскравий подарунковий конверт, сподіваючись, що там гривні, а не долари чи євро, щоб не довелося бігти міняти… Кожен вихід на вулицю ставав випробуванням: Гора з рушницею ввижався їй за кожним поворотом і кущем. Вона не мала сумніву, що стрілець саме він. Якимось дивом ні Рая, ні Марина не виказали таємницю, що побиття Гори — справа рук Артура, і міліція могла списати такий вчинок дядька Толіка хіба що на психічні розлади, що виникли у чоловіка після того інциденту. Зв’язку вони не вбачали. Але Злата вбачала його дуже ясно і вважала себе в усьому винною. Вона також була впевнена, що дружина Гори також все знала, але мовчала…

За ці п'ять діб Злата витримала два допити міліції і істерику Лідії Леонідівни. Жінка приїхала наступного дня і, викрикуючи звинувачення, що Злата замовила вбивство Артура, щоб отримати квартиру, накинулась на невістку, схопивши її за волосся прямо біля відділення реанімації, коли та вийшла в туалет. Медсестри відбивали дівчину від навіженої свекрухи втрьох.

Приїхала також ба, котра поселилась у Мельників і приходила до лікарні щодня, іноді разом з Розарією. Вони приносили їй одяг і їжу, душ вона приймала в лікарні. Також бабусі розповідали новини. Того ж вечора, коли Артура поранили — Артем увірвався в дім до Гори, але того не було вдома. Дружина сказала, що він пішов до кума, а вона з дітьми виходила дивитися салют, разом з усіма, і нічого дивного не помітила. Артем їй не вірив. До кума поїхали вже з міліцією, в дім не заходили, але по реакції кума було зрозуміло, що Толіка там і не було... Дільничний, знаючи про захоплення кума полюванням, попросив показати його мисливську рушницю. Кум м’явся, потім сказав, що не може цього зробити… Як виявилось, він дав її Толіку, бо той попросив: сказав, що до його сучки внадився якийсь приблудний кобель, і попросив рушницю, щоб вирішити це питання. Від допомоги кума відмовився, сказавши, що не знає, коли той заявиться наступного разу. Побачить — сам підстрелить. Гору шукають, але поки що не знайшли.

Всі дні в реанімації Злата знаходилась біля Артура. Він напівсидів на функціональному ліжку, весь в дротах і трубках. Злата постійно сиділа біля ліжка та тримала його руку, і скільки б лікарі не переконували її, що його стан стабільний і його життю нічого не загрожує, вона не хотіла залишати свого чоловіка. Вже й сам Артур просив її піти відпочити, слабким голосом намагаючись бурчати, але Злата була непохитна. Почуття тривоги ніяк не відпускало після пережитого шоку. Вона розуміла, що навряд чи Гора прийде до лікарні, а як і прийде, то вона ніяк не зможе його зупинити, проте дуже боялась лишити Артура самого.

Палата, в яку його перевели після реанімації, була двомісною, і друге функціональне ліжко було розкладеним, тобто рівним, та призначалось для Злати. Користуючись своєю мініатюрністю, вона все ж дозволила собі прилягти на одне ліжко з Артуром, з непошкодженого боку, як тільки персонал залишив їх.

— Не так я уявляв перші дні після весілля... — сказав Артур слабким голосом і усміхнувся.

— Ці дні в нас є — це саме головне... — Злата пригорнулась до його плеча. Можливість відчувати тепло рідного тіла була для неї зараз найдорожчим і найбажанішим подарунком долі. Вона гнала від себе думки про те, що цього б могло вже не бути, якби куля потрапила не в легеню...

Злата витерла сльози.

— Сонечку… — повернув до неї голову. — Не плач...

У двері тихенько постукали і зазирнула ба. Загальна палата. Сюди вже можна пускати відвідувачів...

— Не заважатиму? — запитала вона.

— Ба… — Артур усміхнувся.

— Привіт, стріляний. Щось ти криво усміхаєшся. Болить? Може хай знеболювальне введуть?

— Ні, слабкість просто.

— Дивись мені, — ба сіла на стілець з лівого боку від Артура. З протилежного боку лежала Злата. Вона не піднялась і навіть не намагалася підвестися чи відсунутися — це було ЇЇ місце. — Там ще твоя матір хоче зайти… лікар сказав, не більше двох відвідувачів за раз. Оскільки Злата тут, то пустили лише мене.

Злата стурбовано поглянула на ба. Вона не розповідала Артуру про свою зустріч із свекрухою, щоб не хвилювати. І йти від нього їй не хотілося, хоча відчувала, що мусить. Бути присутньою під час візиту матері Артура не хотіла, краще, коли Лідія тут буде разом з ба.

Злата підвелась і сіла на ліжку. Так, вона тепер його дружина, але Лідія — його мати… Вона не має права, не може і не хоче перешкоджати матері побачити сина.

— Я зараз вийду, — сказала вона і, поправивши волосся, пішла до дверей, озирнулась на Артура, котрий усміхнувся їй, і вийшла.