Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

– Чув, Ліза втратила дитину, – почав Менгеле з холодною усмішкою. – Кого підозрюють? Не тебе, сподіваюся?

– Батька, – відповіла Даша. – Ігор їм усе розповів.

– Знову він, – буркнув директор. – А про свою хворобу Ігор знає?

– Так. А ви звідки...

І потім їй дійшло. Менгеле знає про хворобу Ігоря і про його зради Лізі. Виходить, увесь цей час він знав про все.

– Всі лікарні міста в моєму розпорядженні, ще б я не знав, – перебільшив він. – А Христина не підвела, – сказав Вадиму.

Від їхніх задоволених облич Дашу перекосило. Раніше вона й подумати не могла, що ці люди здатні знищити людське життя, не беручи в цьому прямої участі.

– Так це ви влаштували?! – закричала вона. – Господи, ви заразили людину СНІДом! Ви ж нелюди...

На її крики Менгеле відреагував легкою усмішкою. Говорити про це не було бажання, особливо зараз, дивлячись на стіл, заповнений паперами, на якому був ще більший безлад, ніж до його відходу.

– Хто рився на моєму столі? – подумав вголос. Відповіді не почув, і він повернувся до основної теми: – Слухайте, Дар'є, усе, що відбувається з Ігорем – повністю його провина. Не я змушував його спати з хворою дівчиною, це його вибір, і йому за це розплачуватися. Але ти можеш не хвилюватися за його безпеку. Я його і пальцем не зачеплю, нехай живе, тим паче жити йому залишилося не довго.

Даша не знайшла відповідних слів.

– І ще, повторюся, – додав Вадим. – Якщо розповіси комусь про це, можеш прощатися з життям.

– Я зрозуміла!

– Не своїм, – виправив він. – Хто тобі ближче?

– Я.

– Чудовий вибір, себе вже не шкода, – Менгеле скривився в усмішці й мовчки простягнув їй кілька ампул.

– А хто вам найближчий? – Даша буравила його очима, але правди не почула. Їй просто вказали на двері.

Щойно вона вийшла з кабінету, як із шафи почувся тихий шурхіт, що привернув зайву увагу. Вона знаходилася в кутку, поруч із вікном, і зазирнути туди можна було тільки стоячи навпроти. Менгеле не захотів підійматися, а Вадиму стало цікаво побачити причину шуму. Він перетнув кабінет і відчинив дверцята. Побачив Соню, яка, сидячи клубочком, ховалася на полиці для одягу. Над нею висіло кілька тремпелів, а її саму наполовину прикривало пальто Менгеле.

– Що там? – Анатолій Геннадійович від'їхав на комп'ютерному стільці до стіни. Краще видно не стало.

– Полиця впала, – процідив Вадим, дивлячись в очі Соні. Вона злякано стиснулася, насилу витримуючи цей погляд. – Потім полагоджу, – він зачинив дверцята.

– Гаразд, – Менгеле встав з-за столу. – Мені на урок треба. Ходімо.

Вийшовши в коридор, він зачинив двері на ключ і пішов до сходів. Вадим рушив слідом, про себе розмірковуючи, чи варто повернутися і відкрити Соні двері. Але якось же вона туди потрапила, значить, у неї точно є ключ.

– Щось ви, Анатолію Геннадійовичу, занадто багато ворогам довіряєте. Зайвою інформацією розкидаєтеся, вони не тупі, все у своїх цілях використовують.

– Що тебе не влаштовує? – Менгеле зупинився.

– Навіщо Вірі про Ігоря розповідати? Щоб Паустовську розкрили?  

– Щоб перестали довіряти нашому щуру, – заперечив він. – Ми так і не з'ясували, хто під маскою зрадника. Так нехай він буде зрадником і в їхніх очах.

– Упевнений, що він ще існує? Його могли вбити або елементарно він міг утекти, як Аліна.

– Наставлю більше камер у підземеллі й перевірю. Заодно моїй дружині робота знайдеться.