Читати книгу - "Лабіринт"

все ж молодшої від батька, коли він помер у свої п’ятдесят два роки. Світло було ще тьмяне, оскільки вранішнє сонце боролося з пітьмою за те, щоб повернути світові його форми і геть відігнати нічні химери. Алаїс дивилася на нерівні, вкриті снігом піки Піренеїв, які здіймалися й спадали на досі блідому обрії, й на фіалковий сосновий ліс на східному боці гори. Перші ранкові хмари клубочилися над нерівними схилами піка Святого Варфоломея. А позаду нього Алаїс вже майже бачила пік Суларак.

Вона уявляла свій будиночок, простий і гостинний, захований між вигинами пагорбів. Вона пригадала дим, що кільцями здіймався над комином у небо такого ж холодного ранку, як і цей. Після важкої зими весна прийшла в гори пізно, але тепер це триватиме вже не довго. Це обіцяло їй рожеве проміння небес у передранкових сутінках. У Лос-Серес дерева скоро почнуть розбруньковуватися. До квітня гірські пасовища знову вкриються тендітними синіми, білими та жовтими квітами.

Нижче Алаїс могла розгледіти кілька будівель, що пережили напад ворога і тепер складали поселення Монсеґюр, лише кілька халуп і хатин зосталися стояти після десяти місяців облоги. Напівзруйновані споруди були оточені знаменами та наметами французької армії, подекуди виднілися подерті кольорові клейноди, обтріпані по краях. Вони пережили таку ж сувору зиму, як і мешканці цитаделі.

На західному боці гори стояв дерев’яний частокіл, загарбники зробили його за кілька днів. Вчора вони вбивали посередині ряд стовпів зі скрученими дерев’яними штирями; кожен стовп було обкладено хмизом та жмутами соломи. У сутінках Алаїс бачила, як до стовпів приставляли драбини.

Вогнище для спалення єретиків.

Алаїс здригнулася. За кілька годин усе закінчиться. Вона не боялася померти, коли прийде її смертна година. Проте вона бачила надто багатьох людей, яких спалювали живцем і які навіть ніколи й гадки не мали, що їхня віра може завдати їм такого болю. Для всіх, хто хотів, Алаїс приготувала ліки, які тамували тілесні страждання. Утім, більшість вибрала перехід з одного світу до іншого без допомоги.

Пурпурове каміння під ногами було слизьким від морозу. Алаїс вимальовувала візерунок лабіринту на скрипучій білій землі носком свого черевика. Вона нервувалася. Якщо її хитрощі спрацюють, тоді пошуки Книга Слів припиняться. Якщо ж усе провалиться, то вона важить життям усіх, хто заради Граалю давав їй притулок протягом цих років — людям Есклармонд, людям її батька.

Вона боялася навіть думати про наслідки.

Алаїс заплющила очі й дозволила собі перенестися через роки назад до печери лабіринту. Хариф, Саже, вона сама. Алаїс пригадала легкий дотик повітря до її оголених рук, миготіння свічок, прекрасні голоси, що кружляли у темряві. Вона пригадала й слова, які промовляла, такі живі й чіткі, що Алаїс відчувала їх майже фізично.

Алаїс знову здригнулася, пригадуючи момент, коли вона нарешті все збагнула й закляття злетіло з її вуст, неначе саме собою. То була єдина мить екстазу, видіння, немов усе, що з нею трапилося досі, й те, що ще мало б бути, злилося воєдино, коли на неї опустився Грааль.

Вона подала свій голос та простягла руки до нього.

Алаїс скрикнула: вона жила й відчувала такий захват.

Її думки потурбував якийсь шум. Алаїс розплющила очі, й минуле відлетіло геть. Вона обернулася й побачила, що через вузькі зубці до неї пробиралася Бертранда. Алаїс посміхнулась і здійняла руку, вітаючи доньку.

За своєю вдачею її донька була менш серйозною, ніж сама вона в цьому віці. Але на вигляд вона була такою ж, як і Алаїс. Той самий обрис обличчя у формі серця, той-таки пильний погляд та довге каштанове волосся. Якби не сивина і зморшки навколо очей Алаїс, то вони могли б скидатися на сестер.

На обличчі доньки було видно нетерпіння.

— Саже каже, що сюди вже йдуть солдати, — промовило дівча невпевненим голосом.

Проте Алаїс тільки похитала головою.

— Вони не прийдуть сюди аж до завтра, — твердо відповіла їй матір. — І маємо ще багато часу, який треба чимось зайняти. — Алаїс узяла в свої руки холодні рученята доньки. — Я покладаюся на тебе — маєш допомагати Саже та дбати про Ріксанду. Особливо сьогодні вночі. Ти їм потрібна.

— Я не хочу тебе втрачати, Mamá[189], — промовила Бертранда, і її губи затремтіли.

— Ти й не втратиш, — посміхнулася їй Алаїс, молячись, щоб так і було. — Ми всі скоро знову зустрінемося. Ти мусиш бути терплячою. — Бертранда злегка їй посміхнулась. — Ось так краще. А тепер ходімо, Filha[190]. Спустімося додолу.

Розділ 72

У середу шістнадцятого березня на світанку вони зібралися біля Головних воріт Монсеґюра.

Із зубчастих укріплень