Читати книгу - "Лабіринт"

Бертранда стояла разом із Саже та Ріксандою попереду натовпу. Навколо було надто безгучно. Після місяців безжальних бомбардувань, вона ще не звикла до тиші: тепер усі балісти та катапульти стояли без діла.

Останні два тижні у фортеці панував мир. А для багатьох це були останні дні. Було відсвятковано Великдень. Катарські священики обох статей постилися. Незважаючи на обіцянку пробачити тих, хто зречеться своїх вірувань, майже половина мешканців цитаделі, зосібна й Ріксанда, обрали прийняття останньої розради. Вони воліли радше померти як «добрі християни», аніж жити під французьким пануванням. Приречені померти за віру заповідали своє майно тим, хто мусив тепер жити без своїх коханих і рідних. Бертранда допомагала розносити подарунки: віск, папір, сіль, матерію, черевики, гаманці, штани, навіть фетровий капелюх.

П’єрові-Роже де Мірпуа подарували зерно, пальта й жакети, щоб він роздав їх своїм людям. Маркіза де Лянатар заповіла власний статок своїй онуці Філіппі — дружині П’єра-Роже.

Бертранда вдивлялася у мовчазні обличчя і про себе молилася за матір. Алаїс ретельно добирала одяг Ріксанді. Темно-зелена сукня й червоний плащ, краї та поділ якого були вишиті дивним візерунком із блакитних та зелених квадратиків, ромбів і жовтих квітів. Матір пояснила їй, що це прообраз того плаща, який вона одягала на весілля в каплиці Святої Марії в Шато Комталь. Алаїс була певна, що Оріана пригадає його, попри тривалий проміжок часу.

З метою перестороги Алаїс також зробила маленьку сумочку зі шкури вівці, яку вона одягла поверх плаща Ріксанди. То була копія chemise[191], у якій зберігалися кожна із Книг Трилогії лабіринту. Бертранда допомагала наповнювати її матерією та пергаментами, щоб увести в оману принаймні на відстані. Вона не до кінця розуміла, навіщо такі приготування, але була рада допомогти.

Бертранда потяглася й узяла Саже за руку.

Достойники катарської церкви — єпископ Бертран Марті та Раймон Еґільєр, обоє вже старі люди, тепер тихо стояли у темно-синіх сутанах. Багато років вони служили своїй пастві, виїжджаючи з цитаделі, проповідуючи Слово та втішаючи вірних у віддалених гірських селах і на рівнинах. Тепер вони були готові вести своїх людей на вогнища.

— З матусею усе буде гаразд, — прошепотіла Бертранда, намагаючись переконати і себе, і Саже. Вона відчувала руку Ріксанди на своєму плечі.

— Мені шкода, що ти...

— У мене немає вибору, — швидко відповіла Ріксанда, — я обрала смерть заради своєї віри.

— А що, коли Mamá схоплять? — знову прошепотіла Бертранда.

Ріксанда скуйовдила дівчинці волосся.

— Ми нічого не можемо вдіяти, хіба що помолитися за неї.

Бертранда відчула, як з її очей покотилися сльози, коли вона побачила, що Ріксанда простягає солдатові руки, щоб той закував їх у кайдани. Проте молодий вояк похитав головою: не очікуючи, що так багато катарів вирішать піти на страту заради своєї віри, кати не взяли достатньої кількості кайданів.

Бертранда й Саже мовчки дивилися, як Ріксанда, разом з іншими вийшовши крізь Головні ворота, розпочала свій останній шлях крутою звивистою гірською стежкою. Червоний плащ Алаїс ще довго виднівся серед здебільше коричневих та зелених одеж, яскраво вирізняючись на тлі сірого неба. Очолені єпископом Марті в’язні почали співати. Монсеґюр здався, але вони не подолані. Бертранда витерла з обличчя сльози тильною стороною руки. Вона обіцяла матері, що буде сильною. І вона зробить усе можливе, щоб справдити обіцянку.

Унизу на луках стояли підмостки для глядачів. Вони були переповнені. Нові аристократи Півдня, французькі барони, зрадники, католицькі легати та інквізитори, запрошені Гюгізом дез Арсісом, управителем Каркассони, — усі прийшли подивитися на здійснення правосуддя, що мало звершитися після більш аніж тридцяти років громадянської війни.

Гільєм щільно загорнувся у плащ, турбуючись про те, щоб його не впізнали. За роки війни з французами його лице стало добре відомим.

Він не міг дозволити, щоб його схопили. Він роззирався навсібіч.

Якщо його інформація правдива, то десь тут у натовпі є й Opiaна. Він намірився тримати її якнайдалі від Алаїс. Навіть тепер, після стількох років, сама лише думка про Оріану змушувала його гніватися. Він стис кулаки, шкодуючи, що не має змоги діяти просто зараз. Шкода, що йому треба маскуватися й чекати, що він не може просто встромити їй ніж у серце, як то мав би вчинити тридцять років тому. Утім, Ґільєм знав, що мусить бути терплячим. Якби він зробив щось зараз, його б одразу ж забили ще до того, як він устиг би вийняти свій меч.

Він роздивлявся глядачів, аж поки нарешті не знайшов обличчя, яке шукав. Оріана сиділа в передньому ряду. В ній не залишилося анічогісінько від південної світської дами. Вона мала на собі дорожчий і витриманий у більш формальному й витонченому північному стилі одяг. Її блакитна оксамитова мантія була прикрашена золотом і навколо коміра та капора обшита хутром горностая. Вона носила блакитні зимові рукавички в тон мантії. Хоча її обличчя усе ще було