Читати книгу - "Відьма нелегкої поведінки, Олена Гуйда"

– Все, мені час. Я до речі також буду на турнірі. Як помічниця членів команди, – заторохтіла Зої, явно поспішаючи за короткий час видати всі новини, котрими так хотіла поділитись. – Тож там і зустрінемось. І щодо того, що я сказала раніше – не думай, що це був жарт. Тільки спробуй відмовитись, Мейв. Тільки спробуй.

Дуже добре, що вона не дала мені часу і можливості придумувати недолугі виправдання та розірвала звʼязок. Правди їй все одно не скажеш. А як і сказати, то вона точно за кілька годин буде в Херенді і душитиме мене з особливою жорстокістю. Цього разу вже за нехтування не навчанням та успіхом, а особистим життям. Проговоритись Зої про пропозицію Стрейта, все одно що кинути запаленого сірника в діжку з порохом. І після слів “пропозиція одружитись” вона вже не почує ані про обставини, ані про причини, ані про фіктивність цього союзу.

Не здивуюсь, якщо дорогою вона щей весільну сукню прикупить.

Я ледь стрималась аби мученицьки не застогнати вголос і прискорила крок, щаслива хоч від того, що не довелось стрибати з кучугури снігу в кучугуру. Доріжки, попри те, що завірюха не припинялась ні на мить, залишались ідеально відчищеними і зовсім не слизькими. Чи була це частина заходів до приїзду вельможного гостя, чи нововведення ректора в академії, – невідомо, але хоч цьому вдавалось порадуватись.

Зими в нашому місті не славились сильними морозами, але снігу насипало зазвичай багато. Часом навіть дуже багато, по самі стріхи міських будинків. І за колишнього ректора після кількох днів хурделиці, які студентам навіть дозволялось пересидіти в гуртожитку, ми озброювались лопатами і копали ходи до дверей академії. Пробивали шлях до знань в найбуквальнішому сенсі цих слів. А от Стрейт вирішив питання куди простіше, хоча й магічно затратніше. Проте точно ефективніше.

Я впіймала себе на думці, що пишаюсь його досягненнями, всім, чого йому вдалось тут зробити і ним самим. І… почувалась дурепою.

– І куди ти так розігналась? – вирвавши з задумливості, зупинив мене лер Пріт.

– Ох, замислилась, пробачте, лере Пріт, – посміхнулась я, усвідомивши, що ще трохи і врізалась би в зачинені ворота. – Мені в місто на пів годинки треба. Дуже терміново.

– Десь я це вже чув, – докірливо поглянувши на мої благально складені долоні, нагадав вартовий.

Я знітилась. Минулого разу, коли я точно так само випросилась на пів годинки у нашого доброго сторожа, ректор мене знімав з мотузки для білизни. І самому вартовому дісталось, за те, що випустив мене взагалі.

– Будь ласочка, – протягнула я, плекаючи слабку надію вмовити Пріта та таки забрати сукню.

– Дозвіл, Мейв. Дозвіл, – непримиримо нагадав Пріт. – Пробач, але залишитись без роботи в мої плани не входило.

– І що робити? Мені до лери Сноу треба, дещо забрати. Я чесно-чесно не встрягну в неприємності, – намагалась все ж переконати я Пріта.

Повний скепсису погляд Пріта був чудовою відповіддю на такі обіцянки. Дійсно, що це я. Ще жодного разу, здається, покидаючи стіни Херенда, я не поверталась без сумного досвіду за спиною. Проте за мить обличчя старенького служаки посвітліло. Він навіть усміхнувся, вселивши в мене слабку надію.

– Сноу? – зрадів вартовий, невідомо чому. – Так вона тут була нещодавно. Залишила тобі тут дещо.

Ох! Невже вона сама принесла мені замовлення? Мені стало так соромно, що я не знайшла, що й сказати. Треба обовʼязково навідатись до неї в гості за найменшої ж можливості. Подякувати та розрахуватись за роботу. Інакше не буде мені спокою.

Мовчки покрокувала слідом за Прітом у його підсобку.

– Забирай свої пакунки і зникни з очей, – скомандував вартовий, ледь не силою впхавши мені в руки не один, а цілих три пакунки. – І зникни вже. З хвилини на хвилину гість прибуде. А тут ти ошиваєшся.

– Лере Пріт, тут явно якась помилка, – насупилась я, ошелешено поглядаючи на передачку. – Мені мав бути один пакунок. 

– Нічого не знаю, Мейв. Розберешся потім сама, гаразд? – пробубонів вартовий, але мимохідь зиркнув у віконечко і видав щось непечатне невідомою мені мовою, чого навіть не зовсім доброчесній відьмі, що довгий час працювала в питійному закладі, знати не належало. – Явився!

Пояснювати хто саме там “явився” не було жодної потреби. Вартовому явно передався загальний настрій в Херенді і він точно, як інші, був страшенно не радий бачити гостя. 

– Стій тут і не висовуйся, – скомандував вартовий.

Я, загалом, і не збиралась. Стояла, обійнявши пакунки, і вдавала, що мене тут немає і не було взагалі.

Проте варто було лерові Пріту покинути приміщення, як таки наважилась визирнути у віконечко.