Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

Слухає…

Легкий-легесенький, ледве замітний шум колишеться воздухом, наказує мовчання…

Все мовчить, вижидає.

«Не прий-ду!» – долітає нараз звідкись згори до нього тремтячим любим голосом. А вслід за ним відбилося почерез яр на противній скалистій стіні, виразно умліваючи: «Не прийду!»…

Збігла надолину додому, задихана, зворушена, кинулася перед святі ікони і молиться: «Господи, мені смутно! – жаліється, затискаючи, мов удержуючись від плачу. – Господи, мені смутно… Чому мені смутно?»

Вернувши скорою їздою додому, Гриць іде просто до білолицьої Настки. Йому хочеться до когось пригорнутися, до когось притулитися, комусь сказати, що він любить Туркиню. Що вона така, що вона сяка… Що його серце болить… Що казала се… відповідала те – і багато такого іншого кипить в його грудях. Тому й пішов.

Настка ждала.

Вона все ждала.

Коли б і не прийшов Гриць, вона все на нього ждала, однаково його любила. Без відміни, і все радувалася ним.

– Настуне, голубко! – каже він сумно, тужливо і обіймає її. – Настуне, я дуже втомлений…

Настка тулить і голубить. Настка догоджає, вона не питає. Що він хоче, вона мовчки сповняє, завше добра, завше люба.

Тепер сидять обоє обік себе і не говорять нічого… Само мовчання говорить за них.

Він глядить задумано вперед себе на ліс і гори і нічого не бачить. На нього дивляться чорні очі з-під лукуватих зчудованих брів, горять коло лиця червоні маки, дрижать в ухах золоті півмісячики, цвітуть любі уста.

«Туркине! – стогне, благає мовчки його стужене, зворушене серце. – Туркине! Чому мене не любиш?»

«Не прийду-у!» – відзивається в його слуху любий голос і замирає в смутній глибині спрагненої його душі. «Не прийду!»

– Поцілуй, Насте! – обзивається він нараз по якійсь хвилі твердим, якимсь приказуючим голосом і притягає повнолицю слухняну дівчину до себе й тулить. – Поцілуй!..

Поцілувала…

– …Так… – каже вдоволено, встає живо, не оглянувшись за нею більше ні півпоглядом, і відходить…

Повідцвітали червоні маки, якими прибиралася ціле літо молода Тетяна. Настали понурі дні. Понурі, короткі і дощові. А в хаті Іванихи Дубихи, що стоїть межи горою і гучною рікою, панує майже заєдно півтемінь. То смереки, що здіймаються густими рядками перед хатою на горі, заслоняють вступ сонця і творять в ній понурість; в хаті перед іконою Пресвятої Діви горить, як звичайно у побожної Іванихи Дубихи, мале миготливе світельце.

Смутно і тужно тепер осінніми днями красній Тетяні. Мати за господарством та справунками в млині, лиш недовго пересиджує в світличках. Тетяна, прибравши їх рушниками, сушеними цвітами та килимами, не знає іноді, що з часом починати, так багато, здається їй, має його зайвого. Хоча й помагає матері в господарстві… клопочеться враз з нею… втім, все ж таки бувають у неї такі хвилі… де здається їй… має його ще все забагато. Грубої челядинської роботи Іваниха Дубиха своїй одніській доньці не дає в руки, а туга за Грицем і потайна любов до нього підмулюють душевний спокій і рівновагу дівчини. Летіла би, як птаха, на гору до нього, він же кликав, молив лісом, щоб зайшла хоч раз ще. Однак вона не була. Щось, що було сильніше від неї, держало її вдолині, вдома, не допускало виходити проти нього.

Хотіла бачити – не йшла. Любила – не показувалася. Зачинила душу і ніби ждала чогось. Неначе боялася любити так, як була годна…

«А що, буду плакати?» – гомоніло його голосом в її душі, коли пригадувала собі розмову з ним та те, що дівчата, полюбивши, повинні мати «свій розум».

Так. Тому ж і в неї був свій розум, – і вона не виходила в ліс до нього. Не вірила йому. А он бідній Маврі як пішло життя марно-марнотою, і всі покинули. Нікого, окрім неї та її матері, не мала вона на всім світі. Та вона так не хоче. Ліпше не любити, якщо мав би він її забути, висміяти, що так дуже його полюбила, в його очах душу загубила…

І чомусь їй лячно, і чомусь тужно. Скільки не молилася, віри до нього в неї нема. Полюбить, покине, осміє і свисне! – остерігає заєдно якийсь внутрішній голос її серце. Так учила, остерігала Мавра, а Маврі вона вірить.

О!.. о!.. о!.. – виривався на саму таку лиш думку стогін з її грудей, і віра, хоч би й була на час, щезла без надії – не вертає більше. Думка нестерпна. Вона мутить її душу, відбирає спокій. Насуває смуток, розпікає душу. Вона, Тетяна Дубівна, покинена, осміяна. Вона – що її мати держить, мов цвітку за образами, шанує, пестить. Що все, чого б не захотіла, мала по волі. Вона ним покинена, а він посвистує на неї!.. Мов під невидимим тягарем якогось незрозумілого їй самій страху – угинається Тетяна, терпить і умліває душею.

Так часто, так густо. Тому зачинені її уста мовчать гордо, не признаються нікому про біль і рай в душі. Прийде він або старости від нього, вона заговорить, все розкаже. А коли не так, нехай все в ній згасне.

Іншими днями знов Тетяна, мов той лід весняний, тане. До себе усміхається, радіючи цілою душею. Він її любить! – красний та пишний, мов орел літає. А все її любить, душею в’ялить. Грицю, Грицю! – кличе її молода душа, простягає тужно свої чисті крила, тріпочеться надіями, усміхається щастям; коли прийде сам?

Сам!

На своїм дорогім, як вугіль чорнім коні. Прийде, поцілує, стане перед матір, скаже те, що треба, заповість їй щастя.

Та не спішить Тетяна лісом до нього, а біжить до Маври.

«Казати? Оповісти? – питає її непевний голос. – Розповісти Маврі? Зрадитися? Чи радше примовчати, аж настане час…»

Ні, ліпше мовчати. Не зрадитися ні словечком. Радше буде сама ждати, мовчки щастя виглядати, любити тайком, а промине час, він пришле сватів, і все буде добре. Мати її віддасть за нього. Вони полюбилися, і вона упросить матір віддати її за нього.

Та не спішить Тетяна до нього, а спішить до Маври.

Хоч і не розкаже їй про свою любов, то Мавра знає різне, розуміється на всім, бувала в світі, знає ворожити, споминає іноді і про любов… легше якось буде.

Ідучи одного разу лісом з такими ось думками, завертає Тетяна в сторону, де видніє Маврина оселя, і… врешті входить до неї.

– Мавро! – кличе живо. – А он я до тебе в гості, хоч і не неділя, та в нас в хаті тужно якось часами і сумно, а іноді аж… силує вийти… хоч би й до тебе! – І з тими словами тулиться дівчина до старої приятельки, неначе