Читати книгу - "Сповідь"

компанія, та пізніше відмовилася від своїх намірів. Я передав йому всі рукописи для цього видання, сам їх розподілив і впорядкував. Ще я додав до цього зобов’язання передати йому пізніше спогади про своє життя і доручив зберігання всіх моїх паперів з неодмінною умовою скористатися ними тільки після моєї смерті, адже я хотів спокійно скінчити свій життєвий шлях, більше не нагадуючи про себе публіці. А тієї довічної пенсії, яку Дю Пейру пообіцяв мені виплачувати, цілком вистачило б на мій вік. Мілорд маршал, отримавши назад усі свої маєтки, також запропонував мені пенсію – тисячу двісті франків на рік, та я погодився на вдвічі меншу. Він хотів надіслати мені весь капітал, але я відмовився, не знаючи, куди його помістити. Тоді він передав його панові Дю Пейру, в руках якого той залишається досі, а я отримую з нього довічну ренту на умовах, про які домовився з дарувальником. Отже, коли скласти докупи мій договір з Дю Пейру, пенсію мілорда маршала, дві третини якої мали виплачуватися Терезі після моєї смерті, і ренту в триста франків од Дюшена, я міг розраховувати на пристойне існування для себе, а після моєї смерті – для Терези, якій я залишав сімсот франків ренти як з пенсії Рея, так і мілорда маршала. Мені не треба було більше боятися, що вона чи я залишимося без шматка хліба. Але так уже судилося, що почуття власної гідності змусило мене відмовитися від забезпеченості, яку могли дати мені удача і моя праця, і що я помру таким же бідним, як і жив. Хай читач сам вирішить, чи міг я, не ставши останнім негідником, виконувати зобов’язання, якщо їх весь час намагалися зробити для мене принизливими і при цьому завбачливо позбавляли мене будь-якого іншого джерела існування, щоб я був змушений змиритися з моєю ганьбою. Так, ці люди навіть не сумнівалися, що моє рішення при такому виборі може бути іншим, давно склавши про мене думку, ніби я такий самий, як і вони.

Нарешті я міг заспокоїтися – необхідними коштами для прожитку я себе забезпечив, тож більше нічим не клопотався. Відійшовши од світу, я розв’язав руки своїм ворогам, але при цьому в благородному запалі моїх творів, у непохитності принципів я залишив такі ілюстрації мого внутрішнього світу, що цілком відповідали всій моїй поведінці і свідчили про властивості мого характеру. Тож я не потребував іншого захисту від своїх наклепників. Вони могли скільки завгодно зображувати під моїм ім’ям когось іншого, але цим одурювали тільки тих, хто хотів бути обдуреним. Я міг би віддати їм на розбір усе своє життя від початку до кінця: я певен, що за всіма моїми помилками і слабкостями, за моєю нездатністю нести будь-яке ярмо завжди можна буде побачити людину справедливу, добру, незлостиву, яка не знає ані ненависті, ані заздрості, завжди готову визнати свою неправоту, ще більш готову забути чужу, що вбачає все своє щастя в тихих і лагідних почуттях і що у всьому доводить свою щирість до безрозсудності, до найнеймовірнішої неупередженості.

Отже, якоюсь мірою я прощався зі своїм віком і сучасниками, прощався зі світом, маючи намір усамітнитися на цьому острові до останніх своїх днів. Таке було моє рішення, там я сподівався виконати нарешті великий задум – почати бездіяльне життя, здійсненню якого до того часу марно присвячував малу здатність до діяльності, яку даровано мені Провидінням. Цей острів мав стати для мене казковою Папоманією[224] – блаженним краєм, де всі сплять глибоким сном:

Нічого там не роблять і не працюють там.[225]

Це якнайкраще влаштовувало мене, оскільки я завжди мало шкодував про сон: мені задосить було неробства, і, якби можна було нічого не робити, то навіть вважав би за краще марити наяву, а не в сновидіннях. Коли час романтичних проектів минув і дим марної слави більш сп’янив мене, ніж потішив, у мене залишилася тільки остання надія – дожити віку, не відчуваючи ні в чому скрути, перетворивши безділля на вічний стан душі. Таким життям живуть блаженні на тім світі, і в ньому відтепер вбачав я найбільше своє щастя тут, на землі.

Ті, хто так дорікає мені суперечностями, не проминуть нагоди дорікнути ще й таким. Я казав, що неробство, яке панує в суспільстві, нестерпне для мене, а тим часом прагну самоти лише для того, щоб самому вдатися до такого ж неробства. Атож, я й справді такий; коли в цьому і є суперечність, то вона полягає в моїй природі і не залежить від мене; тим часом тут не тільки немає будь-якої суперечності, навпаки: саме завдяки цьому я й залишаюся завжди самим собою. Неробство в суспільстві вбивче, бо воно вимушене; неробство самоти привабливе, бо воно вільне і добровільне. Перебувати в компанії, де я змушений нічого не робити, мені неприємно, нестерпно, тому що це відбувається проти моєї волі. Я мушу залишатися на місці, немов приклеєний до стільця, або стояти стовпом, немов вартовий на чатах, не сміючи ворухнути рукою чи ногою, ані побігти, ані підстрибнути, ані заспівати, ані закричати, навіть жестикулювати не можна, коли б захотів; не сміючи навіть мріяти, відчуваючи водночас усю нудьгу неробства і всю муку силуваної неприродності, змушений бути уважним до всіх дурниць, які мовляться довкола, до всіх тих солодкомовних компліментів, і безупинно мучити свій мозок, придумуючи, що б його й собі докинути такого доречного-дотепного. І це ви називаєте неробством! Та це каторжна праця!

Неробство ж, яке я так люблю, – це не те ледарювання, як можна собі уявити, коли можна сидіти, нічого не роблячи, склавши руки в цілковитій бездіяльності, і ні про що не думати. Ні, це водночас і неробство дитини, яка перебуває в постійному русі, хоча нічого не робить, і неробство пустомолота, який верзе нісенітниці, у той час коли руки його відпочивають. Я люблю займатися дурницями, розпочинати сто справ одночасно і при цьому жодну не закінчувати, іти світ за очі, щохвилини змінюючи свої плани, спостерігати за повадками мухи, придумувати, як би його зсунути з місця кам’яну брилу, щоб подивитися, що там насподі, із запалом братися до роботи, що потребує десятилітньої праці, а вже за десять хвилин без жалю кидати її і, нарешті, цілісінькими днями байдикувати, роблячи тільки те, що забаглося саме зараз.

Ботаніка, в тому сенсі, як я завжди її розумів і в якому вона поступово ставала моєю пристрастю, була саме тим вільним заняттям, яке здатне було заповнити всю порожнечу мого