Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

4. В інших випадках принцип верховенства права застосовується у зв’язку із свідомим віднесенням законодавцем питання до повноважень державного органу без зазначення на те, у який же спосіб мають бути здійснені ці повноваження. Така законодавча практика набула особливого поширення при формулюванні положень процесуальних кодексів.

Законодавець виявляє крайню делікатність при покладенні на суд обов’язків. Так, якщо за приклад взяти Цивільний процесуальний кодекс, то на обов’язки суду зазначається тільки в ч. 1 ст. 137, ч. 1 ст. 201 і ч. 1 ст. 235 ЦПК. Формулювання «суд повинен» використовується тільки в ч. 1 ст. 191, ст. 216 і ч. 2 ст. 380 ЦПК. Багато десятків разів у Цивільному процесуальному кодексі України використовується формулювання типу «суд (суддя, головуючий) діє» у певний спосіб, із яких прямо випливають відповідні права та обов’язки суду. Така ж термінологія характерна для інших законодавчих актів, якими регулюються процесуальні відносини з участю суду. Але тут важливо звернути увагу на особливості тлумачення формулювань типу «суд має право», «суд може», які широко використовуються в процесуальних законодавчих актах.

Серед суддів поширеним є хибне уявлення про те, що формулювання «суд може», «суд має право» використовуються тоді, коли законодавець надає суду дискреційні повноваження. Дискреційні повноваження суддів визнаються і ніким не заперечуються. Європейський Суд з прав людини в одній із справ лише зауважив, що національний закон у конкретному випадку лише не визначав з достатньою чіткістю обсяг і способи застосування свободи оцінювання представниками судових органів[491]. Право власного угляду в певних випадках Європейський Суд з прав людини визнає навіть за органами виконавчої влади, причому в такій делікатній сфері як регламентація контактів затриманої особи (особи, що тримається під вартою до винесення судом вироку)[492]. Але ж за умови, коли Конституція України нормативно закріплює принцип верховенства права, таке тлумачення законодавчих положень, що надають суду право, не відповідає самому принципу верховенства права. Хоч суд є іншим органом, ніж органи виконавчої влади, все ж він є органом державним. А надання державним органам дискреційних повноважень приходить у суперечність із самим принципом верховенства права. Тому логічно зробити висновок про те, що у всіх випадках, коли законодавчим актом суду надається певне право, але не визначається, в який же спосіб це право реалізується, виникають ситуації правової невизначеності. Ця правова невизначеність повинна долатись шляхом застосування принципу верховенства права.

Отже, реалізуючи своє право, встановлене відповідним процесуальним законодавчим актом, суд не може діяти на свій розсуд. Відповідні права суд (суддя, головуючий у судовому засіданні) зобов’язаний використати, керуючись принципом верховенства права, з метою належного здійснення правосуддя та захисту прав і інтересів учасників спірних правовідносин. Невикористання судом відповідних прав, якщо це призвело до неправильного вирішення відповідних питань, може тягти правові наслідки, в тому числі стосовно і процесуальних актів, прийнятих судом, і суддів, які припустилися неналежного використання наданих їм процесуальних прав. Це стосується, зокрема, права суду збирати докази з власної ініціативи (ч. 5 ст. 71 КАС). Невикористання цього права, якщо воно призвело до неповного з’ясування судом обставин, що мають значення для справи, є підставою для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції апеляційним судом (п. 1 ст. 202 КАС). Тому право адміністративного суду, передбачене ч. 5 ст 71 КАС, практично не відрізняється від обов’язку господарського суду витребувати документи і матеріали, необхідні для вирішення спору (частина перша ст. 38 ГПК).

Що стосується права суду вжити заходів забезпечення позову (ч. 1 ст 151 ЦПК), зупинити провадження у справі (ч. 1 ст. 202 ЦПК), виправити допущені у судовому рішенні описки чи арифметичні помилки (ст. 219 ЦПК), ухвалити додаткове рішення (ст. 220 ЦПК), то відповідні ухвали суду, прийняті в порядку реалізації його прав, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку, як це передбачено п. 2, 10, 11, 13 ч. 1 ст 293 ЦПК. Інші ухвали суду, прийняті в порядку реалізації його прав, можуть бути оскаржені разом з оскарженням рішення суду, яким вирішується справа по суп. Зокрема, прийняття судом рішення з використанням ним прав, встановлених частиною 3 ст. 551 ЦК (зменшити розмір неустойки), частиною 2 ст. 616 ЦК (зменшити розмір неустойки і збитків) не виключає оскарження відповідних судових рішень в апеляційному і касаційному порядку.

У науковій літературі формулювання «правочин... може бути визнаний судом недійсним» (ч. 2 ст. 222; ч. 2 ст. 223; ч. 1 ст. 225; ч. 1 ст. 227; ч. 1 ст. 229; ч. 1 ст. 233 ЦК) тлумачиться так, що воно відрізняється від формулювання «правочин... визнається судом недійсним» (ч. 1 ст. 230; ч. 1 ст. 231; ч. 1 ст. 232; ч. 2 ст. 234 ЦК). Насправді ніякої різниці у правовому змісті між наведеними формулюваннями немає. Є різниця у ступені категоричності цих формулювань, але це в даному випадку не впливає в будь-який спосіб на цивільні права та обов’язки учасників відповідних правовідносин, бо право суду визнати правочин недійсним за наявності підстав, встановлених актами цивільного законодавства, під кутом зору принципу верховенства права, що передбачає, зокрема законність, перетворюється в обов’язок суду.

Та обставина, що Конституцією або законами не передбачено, у який же спосіб мають бути здійснені права суду в зазначених випадках, не перешкоджає їх здійсненню відповідно до принципу верховенства права, бо цей принцип за юридичною силою є вищим, ніж частина друга ст. 19 Конституції, яка передбачає, щоб державні органи здійснювали свої повноваження у спосіб, визначений Конституцією та законами.

З огляду на це слід погодитись із правовою позицією Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, яка в одній із постанов визнала, що