Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

ще й такі, що крізь них можуть самі по собі проходити предмети і люди, які не мають транслокальних здібностей?! Неможливо! А той портал на Соборній? Це дядько створив його? Єдине, в чому Данило був упевнений,— без дядька ця установка не працюватиме. Кристали і купа металу не можуть ані викликати, ані створювати портали. Для цього потрібна людина. Злий геній. Чи вправний шарлатан.

Ґрета торкнулася Данилового рукава і вказала очима на вантажівку. Вони пірнули в кузов за солдатами. Паровий котел засопів, смердюча чортопхайка повільно покотилася в напрямку Відня. Ґрета сиділа на лавці навпроти Данила, погойдуючись на вибоїнах, її обличчя стало таке біле, що, здавалося, дівчина от-от зомліє. Солдати схвильовано обговорювали напад. Судячи з їхньої розмови, зараз загін перевозили до середмістя на посилення охорони цісарського палацу.

Вантажівка влетіла в оповитий туманом Відень, коли вже засвітили ліхтарі. Машина призупинилася на переїзді біля якогось заводу. Ґрета вказала поглядом за борт. Данило моргнув у відповідь, і вони одночасно вискочили з кузова.

Це був їхній єдиний шанс, хоча план виявився геть кепським. Вітер свистів у вухах, позаду залунали вигуки, а за ними — постріли. Данило з Ґретою мчали кудись углиб промзони, навколо не було ні душі. Дуже скоро голоси переслідувачів стихнули. Данило, важко хекаючи, притулився спиною до закопченої стіни.

— Будемо їхати з Австрії, нагадай мені пристрелити Зінкевича.

Ґрета насилу всміхнулася у відповідь й витягнула з речового мішка цивільний одяг. Вони швидко перевдяглися.

— Дивися, якась таратайка,— дівчина вказала на протилежний бік вулиці.— Може, доїдемо на ній?

Надворі панувала синювата темрява, яку розсіювало світло єдиного ліхтаря в кінці вулиці. На узбіччі стояла старенька машина, схожа на леобурзькі паромобілі. Вони перейшли дорогу, Ґрета відчинила дверцята чудернацького транспорту і всілася за кермо.

— Це паромобіль? — спитав Данило.

— Так, тільки дуже старий, наш тато мав такий,— дівчина торкнулася панелі керування.— Пальне тут є.

— Я колись керував паромобілем.

— Не таким, повір мені. Але якщо допоможеш, ми зможемо його завести. Сідай сюди.

З цими словами вона вислизнула з кабіни і діловито полізла під колеса. Данило зніяковіло всівся за кермо. З-під паромобіля лунав брязкіт.

— Маєш вогницю? — гукнула дівчина.

Данило поліз у речовий мішок і дістав звідти гарненьку ковану запальничку. Маленька біла рука, перемазана сажею, цупко вихопила її з його пальців. Щось гучно пирхнуло і засичало.

— Тягни важіль запалення!

Данило втупився у приладову панель. Важіль... певно, ось цей. Він обережно потягнув його на себе. Машину струснуло. Ґрета вилізла з-під паромобіля, витираючи замазані руки хусточкою. По кабіні пролетіла вібрація, за хвилину почувся тонкий посвист.

— Тепер вмикай важіль руху,— дівчина всілася на пасажирське місце й ляснула дверцятами.— Оцей.

Данило вигнув брови і потягнув ще один важіль на себе. В кабіну просочувалася пара. Паромобіль затрусився, засвистів і зрушив з місця.

— Оце так,— вражено видихнув хлопець, звертаючи на сусідню вулицю.— Де ти такого навчилася?

— У дівчат у Робітничому районі мало розваг,— гмикнула Ґрета.— Ми не танцюємо на балах у Ратуші, як Яблонські.

Данило стримано кивнув. Зізнаватися, що він теж не танцював на балах у Ратуші, та й узагалі не має стосунку до Яблонських, було недоречно. Паромобіль попихкував парою і заглиблювався в сіре сплетіння непривітних вулиць.

Шлях до готелю забрав близько двох годин. Данило поглянув на вікна їхнього номера — на тлі блідо-жовтого світла чіткою плямою вимальовувався силует з розпатланим коротким волоссям. Казумі прилипла до скла.

Ледве переступивши поріг власного номера, Данило від неймовірної втоми всівся просто на підлогу. Дівчинка підскочила до нього.

— Де ви були?! — залепетала вона.— Мені бути страх!

— Нам теж,— Ґрета розтягнулася на ліжку.

— Я не знати, що відбувається! — дівчинка дістала з кишені пристрій у вигляді залізного птаха. Почувся стукіт, з пристрою зашаруділа стрічка, Казумі почала вивчати її і раптово заридала.

— Що таке? Казумі! — Данило скочив на ноги.— Ти чого?!

— П’єр! П’єр! — вона показувала йому стрічку з пробитими отворами.— Він у небезпеці!

— Який ще в біса П’єр?! — Данило схопив її за плечі та струснув.— Що за чортівня?

Дівчинка шморгнула носом, по щоках котилися сльози.

— Мені пишуть люди,— вона дістала з кишені купу стрічок.— П’єр говорити, що в його місто зайшла прусська армія. Вони обстрілювати... вони обстрілюють його будинок! Він говорити, що не доживе до світанку.

— А де цей П’єр? — Ґрета звелася на лікті.

— Не знати! — плечі Казумі здригалися від плачу.— Франція. Десь Франція.

Данило повільно обернувся до Ґрети.

— Пруссія напала на Францію?

— Якого біса? Це було узгоджено з Австрією?

— Не впевнений.

Пташка на пристрої знову застукала. Вони заворожено дивилися на стрічку, що повільно виповзала з-під її дзьоба.

— П’єр прощатися! П’єр прощатися з усіма! — закричала Казумі.— Він прощатися, а ніхто не допомагати! Світ не допомагати!

Данило обійняв її однією рукою і притиснув до себе. Пристрій випав з рук дівчинки, вона припала обличчям до його плеча.

— Якщо в цю війну втягнули Францію, то вже завтра за неї вступиться Британія, вони ж союзники. Тепер Австрія виступатиме не лише проти Росії, а й проти цих двох,— зітхнула Ґрета.— Я так і не зрозуміла, як діє ця «велика риба», але знищити її треба негайно, бо австріяки заберуть її з Відня.

— Знищити — не проблема,— посміхнувся Данило.— Але я маю кращу ідею.

— Чіпляйте цей віз! — звеліла Джекі.— І рушаймо нарешті!

Вигнанці слухняно підкотили до тягача останній віз. Джекі важко зітхнула. Сюди вміститься в кращому разі трохи більше за тонну, але, якщо їм перепаде бодай тонна, це буде вже щось. Дівчина залізла в кабіну тягача. Запихкала парова турбіна. Водій обернувся до неї, очікуючи на команду.

— Стій! Стій! Хто наказав?!

Джекі визирнула з вікна. До тягача підбіг Давид.

— О, якраз хотіла когось відіслати до тебе! — дівчина всміхнулася.— Нам надають гуманітарну допомогу! Я їду на кордон.

— Ти? — його брови злетіли вгору.— Ні, ти залишаєшся в місті. Виходь з кабіни.

Джекі спалахнула. Скільки ще ці чортові джентльмени будуть носитися з нею, як з кришталевою вазою?

— Давиде, ти маєш займатися обороною, а я все одно вештаюся без діла.

Обличчя вигнанця наче скам’яніло: шкіра навколо шраму побіліла, очі стали геть чорними. Це була не даремна ввічливість, не жаліслива опіка й, авжеж, не