Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Бо вона — найважливіша. А вони всі — солдати. Солдати Леобурга.

— Вийди з кабіни,— повільно повторив Давид.

Джекі втягнула голову в плечі й відчинила дверцята. Він подав їй руку, а сам сів на її місце. Вигнанці позаскакували на вози.

— Агов, ви куди? А я?! — заревів хтось просто над вухом Джекі, й вона злякано відсахнулася.

Мак заскочив у кабіну поруч з Давидом, і караван зрушив з місця й покотився геть з Михайлівської площі. Джекі раптом здригнулася і побігла за ними.

— Маку! Їдьте через Тоненький яр! — вигукнула вона.— Лейла сказала, так безпечніше!

Мак кивнув і підморгнув їй. Вона зупинилася, спостерігаючи, як паровий тягач повільно везе їх у темряву.

Тишу розривали важкі звуки, ніби десь падали бомби. Лейла здригнулася всім тілом і прокинулася. У люк до її кімнати хтось несамовито гупав. Серце підскочило і забилося десь у горлі, дівчина встала з ліжка і непевними кроками пішла до виходу.

У двері молотив черговий.

— Що трапилося?

— Терміновий збір! Терміновий збір на Михайлівській!

Хлопець побіг коридором і зник за рогом, так нічого й не пояснивши. Лейла притулилася до стіни. Якби почався наступ, їх би не кликали на площу. Сталося щось інше. Нутрощі закрутило від передчуття прийдешньої біди.

Ти же знаєш, що могло трапитися. Ти ж сама цього прагнула.

Лейла хитнула головою, відганяючи настирливі думки. Засинаючи кілька годин тому, вона заборонила собі думати про це. Навіть якщо з Джекі щось сталося, вона тут ні до чого. Адже «леді Леобург» могла не їхати через Тоненький яр. Вигнанка натягнула хутряний жилет, вийшла з кімнати й кинулася до виходу зі штабу.

...Михайлівську площу сповнювало незвичне світло, газові ліхтарі зробили яскравішими. До вух долинали неясні зойки. Лейла побачила натовп біля входу до собору, але тільки потупцяла на місці — ноги відмовлялися нести її далі.

— Що трапилося...— прошепотіла Лейла кудись у морозне повітря, і питання відлетіло разом з хмаркою пари з її вуст. Коліна підгиналися, вона насилу дошкандибала до юрби і торкнулася плеча одного з вигнанців. Той, кинувши на неї швидкий погляд, мовчки пропустив її вперед.

Біля собору хтось ридав. Не один і не два голоси. Лейлине тіло охопили дрібні, огидні дрижаки. Вона пробилася крізь натовп і різко зупинилася.

Накриті простирадлами тіла.

Так, стоп. Можливо, був бій десь на річці. Це не обов’язково через те, що...

Раптом вона побачила дружину Мака, Роксану. Жінка стояла навколішках біля одного з тіл і тримала мляву темну руку, що випала з-під брудного простирадла.

— Ні!!!

Лейла затиснула рот долонею. До неї звернулися численні погляди.

— Ні, ні...— забурмотіла вона.— Ні...

Лейла збиралася підійти до Роксани, але раптом упала. Ноги зрадили їй, тіло кинуло в жар.

Це якийсь безглуздий сон. Цього не може бути! Що це... Як це?.. Мак... та годі! Треба швидше прокинутися... прокинутися...

Молодший син Мака підійшов до матері, вона притиснула його до себе і притулилася чолом до тонкої шийки.

Лейла кинулася до тіла. Її ніби охопила лихоманка. Вона зірвала простирадло і втупилася поглядом у руду бороду, бурі плями на грудях, рвані отвори від куль на сорочці.

Лейлу захитало.

— Де Давид?! — прохрипіла вона.

Вигнанка метнулася до іншого тіла, відкрила обличчя. Цього чоловіка вона не знала. Відкрила ще одного. І ще. З цим якось чергували. А цей...

— Давиде!

— Що ти в біса робиш?!

Вона мигцем побачила над собою Тео. До вух ніби крізь воду долинали обурені вигуки, ридання і зойки. Люди сахалися її. Лейла впала навколішки, плазуючи між тілами.

— Давиде!!! — волала вона, зриваючи покривала.— Давиде!!!

Хтось грубо схопив її за комір сорочки і потягнув. Дівчина захрипіла.

— Давид у соборі,— засичав Яблонський, втягуючи її у натовп.— Він...

Лейла нічого більше не чула. Одним рухом вона вирвалася з його рук і кинулася до собору. В голові паморочилося, вона ледь розбирала, куди наступає. Лейла пірнула в собор і завмерла. Високі склепіння сповнювали стогони. Смерділо паленим і кров’ю. Просто посередині зали юрмилися лікарі. Вона кинулася до них.

— Лейло! Лейло, чорт забирай!

Вона нетямилася. Білі фартухи з червоними плямами мерехтіли, кружляли довкола неї.

Раптом почувся дивний звук. Лейла ніколи не подумала б, що такий звук може видавати людина. Це утробне гарчання лунало з-за білих спин, що погойдувалися і підстрибували у неї перед очима.

Вигнанка пірнула під руку одному з лікарів і опинилася біля операційного столу.

Давида тримало двоє вигнанців. Він учепився в стільницю так, що, здавалося, от-от зламає пальці, а зубами стискав дерев’яну ложку.

Там, де мала бути його права нога, стирчав потворний кривавий обрубок. Гострі краї кістки біліли на тлі червоного місива.

— Давиде!!!

Лейлі здалося, що він не впізнав її. Його погляд був геть божевільний.

— Морфію! Швидше!

Хтось грубо відштовхнув її від столу. Лейла перевела затуманений погляд і на мить зустрілася очима з Джекі.

Вона зрозуміла. Вона все зрозуміла.

— Давиде...— знову прошепотіла вигнанка, ніби замовляння, його ім’я.— Це я...

Джекі більше не дивилася на неї. Руки дівчини тремтіли й аж посиніли від холоду, але вона таки змогла поцілити у вену і натиснула на поршень шприца.

— Це я! Це я сказала! — зненацька заверещала Лейла.— Це все через мене!

Хтось спробував схопити її за лікоть, але дівчина виборсалася і схопилася за руку Давида.

— Вибач мені! Вибач! Я не хотіла! Тільки не ти!

Вигнанець гарчав, очі гарячково блищали.

Хтось схопив її за косу і рвучко потягнув назад. Лейла скрикнула від болю, але підкорилася.

Собор підстрибнув перед очима, дихання збилося, коли її з розмаху жбурнули до стіни.

— Чого ти не хотіла?! Кажи! — чорні очі Яблонського опинилися так близько і горіли такою шаленою люттю, що у неї всередині похололо від страху. Він притиснув її до стіни і схопив за комір сорочки.

— Це я... я сказала Джекі... вони...

— В Тоненькому яру на них чекала засідка! — гаркнув він їй в обличчя.— Ти знала про це?!

— Мені... мені сказав японець...— Лейла судомно ковтнула повітря.— Але я не думала... Чому поїхали Давид і Мак?! Чому не вона?!

Тео зціпив зуби і загарчав.

— Бісова дурепа! — він розстібнув її жилет, повитягав ножі з корсета, нахилився і дістав з чобота кинджал, а тоді озирнувся і промовив: — Тепер слухай мене.