Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

– Мама не скаже.

– А як присилує?

– Мавро! – кинулася до неї дівчина з неописаним роздразненням, немов хотіла її вдарити, а очі в неї заіскрилися люто. – Мама не присилує!

– Ні, ні, доньцю, – утихомирює затривожена роздразненням дівчини Мавра, як за дитинячих її літ. – Мама не присилує.

– І ти допоможеш, Мавро? – просить Тетяна, приказуючи.

– І я допоможу, доньцю, вмовлю маму.

– Доки він старостів не пришле, Мавро?

– Доки старостів не пришле.

– Хоч би і другі прийшли і мама силувала? – питає Тетяна з притиском, ніби забезпечуючись відтепер Мавриною поміччю.

– Хоч би і так, дитинонько. Але не журися. Не час тим журитися.

Тетяна сідає близько коло печі, де тліє кілька вугликів, і мовчить.

– А хоч багатирський син він? – питає по якійсь хвилині знов Мавра.

– Авжеж, – відповідає Тетяна згорда, і її голос застерігає собі заздалегідь іншу думку в старої приятельки, як ту, що він багатирський син.

– А красний?

– …Ну-у-у! – відповідає лиш молода дівчина з притиском і підсуває брови, відтак додає: – Такий, мабуть, лиш твій був, Мавро…

– Нехай Бог боронить, щоб такий вже вдався.

– Красний – кажу, Мавро.

– Я чую, доньцю, – відповідає Мавра і хитає жалісливо головою. – Тому я пропала, – додає, майже співаючи, півголосом. – Душу за ним дала – за його очима.

– За його очима… – повторює розмріяно, задумано Тетяна.

– А як його звуть?

Тетяна вагається, відтак махає рукою зневажливо і байдуже додає:

– Подибала раз…

– Раз? І вже полюбила?

– Раз, і другий, і третій, а четвертий полюбила.

– Тайком?

Тетяна мовчить, спустивши голову.

– В млині? – розпитує, розгребує дівочу тайну Мавра.

Тетяна знову потакує мовчки головою, а відтак заперечує.

– Не хочу правди сказати.

– Тетяно! – остерігає Мавра, майже молить. – Кажи, най присилає старостів. Сама не виходь до нього!

– Сам пришле він сватів, – обзивається твердо дівчина.

– Най Бог помагає. І далі стережися, Тетяно! Бо хто, донько, любить, той не раз і губить, – додала пророче.

– Губить, – повторює ледь чутно шепотом Тетяна, а відтак вмовкає…

Тишина… Мовчанка.

Мавра, задумавшись, пакає люльку, а Тетяна знов бореться з чимось, мовчить якийсь час; відтак кидається до Маври, тулиться до неї і благаючим голосом допитується:

– Мавро, чи вже справді всі такі, як ти передше казала?..

Мавра відзивається твердо, мов камінь, що, впавши в воду, повороту не знає:

– Хіба відтепер вродиться – що такий не буде.

– Мавро!!

– Доньцю моя дорога, як ти ніколи не вірила Маврі, то сим разом повір! Ти в мене одна на світі…

– В нього щирі очі… я його люблю, – відповідає і ніби бореться молода дівчина з недовірливістю старої няні.

– Любиш, доньцю? Любиш? – відказує сумно Мавра. – Тож люби щасливо, бо я – одна на всю гору, на весь ліс, на всю самоту, далеко-широко одна та й одна.

Зворушена вертає осіннім тихим лісом Тетяна, і вже не йде до Маври. Її болить, як Мавра заговорить про них, а з тим і про того, якого й не знає.

Не піде. Не добре їй з Маврою. Що б і не порушив, вона на все кидає тінь. А Тетяна любить. Вона знає Гриця. І він її також любить. Своє добро вони знають.

Вона вижидає дома старостів від нього. Іноді і молиться. Колись він лиш над’їде – говорить її серце – чорний кінь зарже, і він увійде в хату. Здійме капелюх, як не раз вже в лісі, і, вклонившись покірно, скаже: «Я прийшов, Туркине! Тебе одну я люблю, одну на всім світі».

Куди б не ходила, за що б не бралася, а в її душі грає одна і та сама пісня: «Гриць її полюбив, а вона Гриця…»

Звільна минає день за днем осінь, наближається зима – аж і настала врешті. Біла, чиста і морозиста. Пушистий іній угинає сосни, а груба верства снігу застелила білу стежку. Весь ліс, куди не глянути, прикинувся на час в якусь білу мрію…

З-під густих смерек, обтяжених білим снігом, саме над яром в’ється прозоро-синявою гадючкою дим із Мавриного коминка. Вона зимує…

Поволі проходить молодому Грицеві осінь і зима. Зразу виїжджав іще за красною Туркинею, та пересвідчившись хутко, що вона держить слово, не являється, як приобіцяла, що «не прийде», він аж посумнів. «Якби любила, то виходила б, – говорив заєдно, – хоч раз один, а все-таки вийшла б, показалась би – щоб бодай побачив, поглянув на неї. А то затялася і ані раз». Холод, мороз витають по горах, а Гриця все ще видно від часу до часу на чорнім коні, як кудись жене і вертає повільним кроком сумно. Лиш як морози почали на добре притискати, а далі і сніг налягати на широких вітах смерек білою вагою, перестав він вижидати дівчину в лісі. Тим часом туга загніздилася в його душі, скільки не розважувала її несвідомо своїми пестощами, щебетанням та слухняністю білолиця Настка. Гриць мов не той вже, що був. Посмутнів. Старостів до Тетяни він також не може слати, бо в його сусідстві живе Настка і він не хоче її смутити. До того й батько його не хоче землі відділити – каже ждати… з женячкою ще не квапитися, і він мусить батьковій волі піддатися. Та ждучи отак і плекаючи в серці бог знає які надії про Туркиню, він все-таки не перестає, розвідуючись тайком про Тетяну, – заходити досхочу до синьоокої Настки, віддаватися тому почуттю, що його в’язало з нею і держало при ній. Він неначе міцніє душею, зачувши тут і там між товаришами, що вона, крім нього, – що гуляє, мов ногами пише, – не бачить іншого в селі, в’яне за ним серцем і до смутку любить…

А Туркині не видно.

Однак не така вже кров у Гриця, щоб він довго з тугою в серці возився. Одного поранку осідлав свого чорногривого коня і подався в село, де жила Іваниха Дубиха з своєю гарною донькою. Їздить там по селу, вдаючи, що за справунками, а за Іваниху Дубиху все попри те розпитує. Чи горда вона дуже і неприступна? Строга дуже пані?

– Горда дуже, – кажуть, – і строга, а для своєї доньки то, здається, чи не самого боярина вижидає.

– А донька? – питає.

– За жодного не хоче й чути. Досі відмовляє всім як одному, – розказують. – Каже, що не «по душі» і не хоче.

– От жвава, що й бідних любить, – вихопилося якось Грицеві з уст.

– Та яке там вже «любить»! На жодного, а на бідного вже й тільки не дивиться.

– А гарна яка? – допитує далі Гриць, вдаючи, що не знає дівчини.

– Сам вже придивися, – подають у відповідь. – Поклонися їй низько, поглянь на брови, тоді осудиш власними очима, хто така Дубівна, хто така Туркиня.

В Гриця аж загоріло в душі. От його Туркиня – спалахнуло в думці. Добре кажуть: на жодного не гляне. На нього