Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Є, – каже, – їх доста, де б не захотів. А з-помежи тих є вибрані дві.
– А багачки? – розвідується знов старець, і його очі загоріли захланністю.
– Та – ніби багачки. Чорнява, кажуть, багачка, то, може, й не схоче її мати дати за мене; але синьооку, біляву, мої родичі хочуть, а мене її родичі. І добра вона і непогана; якраз, кажуть, мені під пару. Зрештою, Бог знає, котра мені суджена. І котра буде, то буде. От… – і махнув при тім слові зневажливо рукою, – всі вони однакові.
– Що? – питає старець і розтуляє уста, бо часом не дочуває добре.
– З того всього я пішов би в світ! – каже.
– Куди? – аж крикнув старець.
– У світ.
– У світ? Як той циган? От-то, і наговорив. Бідувати, як я?
– Е, ні, – як ви по милостиню; а так собі, щоб бачити світ. Навкучилося межи горбами. Так, діду, іноді мене тягне деінде в світ, – говорить майже з тугою Гриць, – що Господи Боже! Отже, ні.
– Дівчат шкода? Що? – спитав старий і розсміявся.
– Може, і шкода тої, з чорними бровами, – відказав Гриць просто. – Вона ніколи не навкучується.
Все тебе ніби чимось новим годує. Щоправда, діду, – гарна дівчина.
– А я тобі кажу, сину, все пусте. Гарна чи негарна, біла чи чорнява – як багачка, то бери! Дуже гарної навіть стережися. Буде за другими спозирати, – приучує старий.
Гриць розсміявся.
– А я від чого буду? – спитав. – Але вона гарна, мов боярська дочка. А білява зате люба і догоджує. Що б не захотів я, вона вже зробила. За тими двома хлопці голови дають. А я ще не знаю, котру посватаю. Жаль одну покидати, а шкода і другу лишати. Гей, Туркине, Туркине! – кликнув нараз тужно. – Ти в душу запала, а сама, мов чарівниця… добре заховалася! Гей, дівчата, злийтеся в одну, і я вас посватаю!
При тих тужливих, а заразом і гарячих словах розсміявся старець прикро. Йому пригадалася ніби давня якась казка, нещасна любовна пригода його доньки Маври. І Раду свого лютого любила, і мадярського боярина любила, а сама одна осталася… в світі десь пропала…
– Одну люби, синку… – перестерігає поважно. – Одну люби, та щиро.
А далі і сам умовк. Ніби боїться свої слова пояснити, удовіднити[289], щось розказати, що на уста рветься. Мовчить, щоб не відіпхнути від себе дорогого хлопця, не відстрашити чим навіки…
– Мабуть, білу посватаю, – обізвався нараз сам Гриць. – Дарма, що чорнобриву, може, й більш люблю. І де вона? Хто її вдержить? Вона… тут і там, тут і там, а хочеш її обняти, до себе пригорнути, вона «не для тебе». Бог знає, як то ще буде. За білявою стариня потягає, а чорняву я один лиш знаю. Ми любилися потай, сходимося в лісі… Туркине, вийди! – гукнув тужливо, незважаючи на присутність старого, мов був сам-один на горі. – Вийде, як зазеленіє!.. А от вже і зеленіє, – додав, звертаючись до діда, якого ніби лише ще в останній хвилі спостеріг. – А ти!.. У-х! – кликнув удруге тужливо з усієї груді, а відтак, тріпнувши капелюхом до землі, кинувся і сам на траву.
Старець доліз до нього і станув, відпочиваючи.
– Любитеся потай з чорнобривою? – спитав.
– Сходимося все в лісі. До хати стара ще не приймає, чигає над нею, як вовчиця, навіть говорити не хоче! Тож ми лісом криємося.
– Зле, хлопче, – перестерігає знов старець і тоне в якихось думках. – Зле. Стережись. Світом ідуть прокльони, може, й тебе хтось з жалю за нею проклясти.
– Але-бо і красна! – пояснює Гриць, не зважаючи на слова старого, і, станувши блискавкою на ноги, суне з чола свавільно капелюх набік. – За нею всі хлопці гонять. Але я, татку, – додає гордо і щиро, неначе вдоволяє щось у собі, піддаючись його бажанню говорити, – я один буду її мати. Красна, – кажу, – і як дика коза шмигає по лісі; ми тут і любимося.
– А я, синку, тобі лиш одну раю, – обізвався знов старець, опершись перед молодим на палицю, і думав. – Одну, та щиро любити, двох не голубити. Воно потягає гріх за собою, аби як чоловік себе хоронив. – І зітхнувши якось тужно, він нараз спитав: – Як їй на ім’я?.. Не з циганів вона, коли чорнява?
Гриць розреготався.
– Ото вгадали! – кликнув. – Самі вилізли з шатра, та і другого би там упхали… – і знов розсміявся.
– Не глузуй з циганів! – остеріг старий якимось лиховісним голосом, – бо ще не знаєш, з якого й ти роду. Ади – в світ тебе тягне, дарма що хліба-солі маєш. А що далі буде, ти ще не знаєш. З лиця, – каже, – правда, ти білий, але хто твоя мати, хто був твій батько? Циган чи боярин – ти не знаєш.
Хлопець скипів.
– Мовчи, цигане! – кликнув. – І не обзивайся більше. Я як улючуся, скину тебе з гори, що й не стямишся.
Ади… – додав погірдливо. – Йому моя мати нагадалася. От-от! – і аж свиснув з якогось обурення. Але хутко успокоївся. – Моя чорнобрива любка, – додав, – се «Туркиня», діду. Знаєш її? Чув про неї? Ти, мов та сновида, по всім світі лазиш! – і знов розсміявся.
– Не знаю. Але, як хочеш, розвідаюся… і, може, ще тобі коли в пригоді стану. Але знати не знаю…
– Та вже ж… Вона з циганами не братається, – вколов Гриць бутно діда.
– Ні, – каже покірно старий, – лиш любиться.
Гриць не зрозумів і вмовк. Йому стало ніяково від циганових слів. Не зрозумівши їх, не хотів більше питати і чомусь споважнів.
– Коби я знав, коли будеш справляти весілля, я приволікся би, – заговорив ще покірніше дід. – Я здалека б, здалечку, синку, – тягнув чимраз покірніше, майже до землі склоняючись, – здалечку, здалечку… лиш дивився б і не надивився. Але де вже мені старому, та ще й бідному старцеві бачити, як жениться багатир з багачкою!..
– Восени, – перебив йому гордо Гриць, – сеї вже осені, – говорив мов до себе, – буду женитися. Прийди, як хочеш. Бідних у нас милують, чому б старого цигана ні? Зі скрипкою прийди…
Старець покірно склонився.
– Так я й хотів би.
Гриць стояв перед ним, молодий, красний, і дивився понад голову старця далеко вперед себе, над ліси і гори, неначе виглядав когось.
– Що визираєш? Над чим розважуєш?
Гриць здвигнув плечима.
– Я про чорнобриву, діду… – признався. – Так мене обмотала, що з гадки не сходить, та хто знає, чи буде моя…
– Якби я ворожбит, то поворожив би тобі, хоч би і на горбі, – відповів старий, притримуючи хлопця, щоб на нього надивитися. – А так хіба стану тобі, може, коли в пригоді… між дівчатами, щоб не дуже вже ними турбувався.
– Ов-ва!.. – закинув Гриць… – Мені їх не страшно. Зроблю, як схочу.
– То хіба заграю тобі на весіллі, поки умру…
– На весіллі, – повторив з
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська», після закриття браузера.