Читати книгу - "Королівський убивця"

class="p1">— Стривайте. А тепер хвильку постривайте, — опирався п’яний Барріч. — Чекай. Диви. Я лише хочу з ним порозмовляти. Ото й усе. — Гурт людей хвилею ринув у коридор і знову зупинився. Вартові стояли між Баррічем і моїми дверима. Блейд учепився за Баррічеву руку. На ньому все ще зоставалися сліди битви, а одна рука висіла на перев’язі. Йому не під силу було затримати Барріча.

— Я лише візьму своє, перш ніж Регал візьме своє. І все. І все. — Голос Барріча був низьким і невиразним від перепою. — Дайте спокій. На хвилину. Що це важить? Він однаково що мертвий. — Чергова пауза. — Диви. Я заплачу, що належить. Дивися тут.

Вартові перезирнулися.

— Ух, Блейде, зостався тобі якийсь гріш? — Барріч покопирсався у гаманці, а тоді пирхнув з огидою та вивернув його над долонею. Монети сипалися, наче дощ, прослизаючи йому крізь пальці. — От, от. — Залунав дзенькіт і брязкіт монет, що падали й котилися кам’яною підлогою коридору, а він розкинув руки у щедрому жесті.

— Гей, він не це мав на увазі. Баррічу, ти не смієш намагатися підкупити вартових, а то тебе теж кинуть до камери. — Блейд поквапом нахилився, перепрошуючи та збираючи розкидані монети. Вартові схилилися поруч з ним, і я побачив, як їхні руки тайкома мандрують від підлоги до кишені.

Зненацька в моєму вікні з’явилося обличчя Барріча. Якусь хвилину ми стояли віч-на-віч біля заґратованого вікна. На його обличчі змагалися сум і обурення. Очі почервоніли від випивки, а подих смердів перегаром. Тканина сорочки пішла зубцями там, де з неї зірвано оленячий герб. Він зиркнув на мене, а, коли роздивився, його очі розширилися від жаху. Певний час ми так і дивилися одне одному в очі, а я думав щось про дух взаєморозуміння та прощання, який витав між нами. Потім він відступив назад і плюнув мені в обличчя.

— От, це тобі, — гарикнув він. — Це тобі за моє життя, яке ти в мене відібрав. За всі ті години, всі ті дні, які я на тебе згаяв. Краще б ти ліг і помер між тварин, перш ніж допустив таке. Тебе хочуть повісити, хлопче. Регал звелів побудувати шибеницю над водою, як наказує давня мудрість. Тебе повісять, а тоді поріжуть на шматки і спалять до кістки. Не зостанеться нічого, щоб і поховати. Певне, бояться, що собаки знову тебе викопають. Ти цього хочеш, гей, хлопче? Бути похованим, як кістка, щоб якийсь пес пізніше тебе викопав? Краще лягти і вмерти просто тут.

Я відсахнувся, коли він на мене плюнув. Потім відступив, хитаючись на ногах, а він тим часом ухопився за ґрати і вдивлявся у мене. Його очі були розширеними та блискучими від шаленства і хмелю.

— Кажуть, що ти добрий у Віті, кажуть таке. То чого ж ти не перетворишся на пацюка й не втечеш? Га? — Він притис чоло до ґрат і заглянув до мене. Майже задумливо сказав: — Це краще, ніж бути повішеним, цуцику. Перетворися на тварину й тікай, сховавши хвоста між ноги. Якщо зможеш… Я чував, що можеш… кажуть, ти вмієш перекидатися на вовка. Що ж, якщо не можеш, то повиснеш. Повиснеш у зашморгу, будеш душитися і брикати ногами. — Його голос затих, а очі втупилися в мене. Сльозилися від випивки. — Краще лягти й померти, ніж повиснути. — Зненацька здалося, що він геть ошалів. — Може, допомогти тобі лягти й померти! — погрожував він крізь зціплені зуби. — Краще б ти помер так, як я кажу, а не по-Регаловому! — Він почав шарпати ґрати, торсаючи при цьому двері так, що мало не вирвав їх із завіс.

Вартові одразу ж налягли на нього, кожен ухопив за плече, і разом вони його поволокли, лаючи останніми словами, а він геть на них не зважав. Старий Блейд плигав за ними, примовляючи:

— Облиш, облиш, Баррічу, ти сказав, що хотів, облиш, старий, доки не наробив собі справжнього клопоту.

Вони так його й не подужали, але він раптом перестав опиратися й опустив руки. Це застало вартових зненацька, і вони обидва спотикнулися. Я вхопився за віконні ґрати.

— Баррічу, — моїм губам було складно вимовити цю фразу. — Я ніколи не хотів заподіяти тобі кривди. Прости. — Я зітхнув, намагаючись дібрати слова, які б хоч трохи зменшили смуток у його очах. — Ніхто не має права тебе звинувачувати. Ти зробив для мене все найкраще, що тільки міг.

Він потрусив до мене головою, його обличчя скривилося від жалю і гніву.

— Ляж і помри, хлопче. Ляж і помри.

Він відвернувся й пішов геть. Блейд задкував, стократно перепрошуючи двох роздратованих вартових, що йшли слідом за ними коридором. Я дивився, як вони йдуть, а тоді приглядався до тіні Барріча, що погойдувалася на стіні, а Блейд тим часом трохи припізнився, намагаючись умилостивити вартових.

Я стер плювок зі свого опухлого обличчя і поволі повернувся до своєї кам’яної лави. Довго там сидів, згадуючи. Він від самого початку перестерігав мене перед Вітом. Першого собаку, з яким я пов’язався, він у мене забрав. Я змагався з ним за того собаку, відштовхнув його з усієї сили, яку лише мав, а він відбив удар. Так потужно, що я потім багато літ не намагався нікого штовхати. А коли він поступився, ігноруючи, якщо не приймаючи мій зв’язок із вовком, то це вийшло йому боком. Віт. Увесь цей час він попереджав мене, а я увесь цей час думав, що все роблю добре.

Ти все робив добре.

Нічноокий, — пізнав я його. На щось більше був неспроможний.

Ходи зі мною. Ходи зі мною, і будемо полювати. Я можу забрати тебе далеко від цього всього.

Може, потім, — відіслав я його. Не мав на нього сили.

І я й справді довго сидів. Зустріч із Баррічем завдала мені такого ж болю, як і побої. Я намагався згадати хоч когось у своєму житті, кого б не підвів і не розчарував. Не згадав нікого.

Я глянув униз, на плащ Бронді. Змерз настільки, щоб його потребувати, але надто мені все боліло, щоб його підняти. Мій погляд привернув до себе камінець на долівці біля плаща. Він мене заінтригував. Я досить довго дивився на цю підлогу, аби знати, що в моїй камері не валялися жодні камінці.

Цікавість — потужний збудник. Нарешті я схилився і підняв плаща, а