Читати книгу - "Зірки Егера"

Але офіцери нікого не випускали з фортеці.

Через чверть години після сходу сонця вартові доповіли, що якась жінка проситься до фортеці. З чорної шовкової паранджі, яка закривала їй обличчя, одразу признали туркеню.

Вона приїхала на мулі з боку Маклара. Перед нею на сідлі з високою лукою сидів маленький угорський хлопчик. Мула вів за вуздечку підліток-сарацин років п'ятнадцяти.

Воріт відчиняти не стали. Та й як їх мали відчиняти, коли й самих воріт уже не було!

Жінка в'їхала у пролом поряд з тим місцем, де раніше були ворота. По-угорськи вона не говорила і тільки вигукувала:

— Добо! Добо!

Добо стояв на високій купі каміння, яка здіймалася на місці воріт, і позирав у бік Фюзеш-Абоня. Побачивши туркеню, він одразу зрозумів, що це мати маленького Селіма, а вчувши, що вона вигукує його ім'я, накульгуючи, спустився з румовища.

Туркеня повалилася йому до ніг, потім підвела голову і, стоячи навколішках, підштовхнула до нього угорського хлопчика.

— Селім! Селім! — благально простягала вона руки.

Угорському хлопчикові було років шість. Смагляве личко, розумні оченята, а в руці — дерев'яний коник.

Добо поклав руку хлопчикові на голову.

— Як тебе звати, синку?

— Йончико.

— А прізвище твоє як?

— Борнемісса.

Здригнувшись від радості, Добо повернувся до Шандоровської вежі.

— Гергею! Гергею! — закричав він.— Біжіть мерщій за паном лейтенантом Борнеміссою!

Але Гергей уже сам мчав з вежі.

— Йончико! Йончико мій! — все повторював він, ковтаючи сльози, що нестримно котилися з очей.

Він мало не задушив хлопчика в обіймах.

— Ходімо до мами!

Туркеня вчепилася в хлопчика обома руками. Вчепилася, мов орлиця в ягнятко.

— Селім! — верещала вона, водячи очима.— Селім!

І видно було, що вона готова розірвати цього хлопчика, якщо не повернуть їй сина.

А за хвилину з палацу вибігла Ева у довгій і широкій нижній спідниці. Її лоб був запнутий білою хустиною, та обличчя променилося радістю. Вона бігцем тягла за собою маленького турецького хлопчика. Малюк Селім мав на собі своє звичне турецьке вбрання і тримав у руці великий кусень білої булки.

Обидві матері кинулися з розпростертими обіймами назустріч своїм дітям.

Одна кричала:

— Селім!

Друга:

— Йончико!

Жінки впали на коліна перед дітьми, кожна обнімала свого сина, цілувала, не могла на нього надивитися.

І, стоячи на колінах, вони обмінялися поглядами і простягнули одна одній руки.

Турки й справді повтікали.

Варшані, який прийшов услід за матір'ю Селіма, розповів, що паші хотіли ще раз піти на приступ, та коли сказали про це яничарам, ті покидали зброю перед наметами пашів і розлючено закричали:

— Не будемо більше битися! Хоч усіх перевішайте, а не будемо! Аллах на боці угорців! Проти аллаха не виступимо! Не підемо!

Ахмед-паша плакав і рвав свою бороду перед очима всього війська.

— Підступний негіднику! — з кулаками кинувся він на Алі-пашу.— Ти назвав Егерську фортецю ветхим хлівом, а її захисників — овечками. Тепер сам іди й розкажи султанові про нашу ганьбу!

Якби не втручання беїв, паші почубилися б перед усією раттю.

Турецьких офіцерів полягло безліч. Велі-бея винесли з поля бою на ношах. Дервіш-бея знайшли біля мурів фортеці напівмертвого.

У турецькому стані панував такий відчай і стільки там було поранених, що паші не встигли ще дати наказу відступати, як військо вже відійшло. Загони, що стояли під Фелнеметом, підпалили село і вночі вирушили в дорогу, осяяні загравою пожежі. Решта теж не дочекала ранку: покидали намети, пожитки і — тільки б геть звідси!

Невимовна радість охопила захисників фортеці після розповіді Варшані. Люди танцювали, підкидали вгору шапки. Турецькі прапори повиставляли як трофеї. Дали залп з усіх гармат. Священик Мартон, піднімаючи хрест у небо, радісно й голосно заспівав молитву.

Потім упав на коліна, цілував хрест, плакав.

Із землі викопали дзвін. Поперечку, на якій він висів, укріпили на двох стовпах і задзвонили.

«Бім-бом, бім-бом...» — весело калатав дзвін.

А посередині фортечного майдану, піднявши хрест, співав отець Мартон. Довкіл нього на колінах стояли люди. Добо теж опустився на коліна.

Навіть