Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

Я вирячила очі: він не жартував.

— Право проїзду на «Жоржині» ти вже втратила, — повідомив він, зиркаючи на мої босі ноги. — Хіба що можемо укласти нову угоду.

— Яку? — Я не впізнавала власного голосу, геть здушеного тишею.

— Перевезення до Сероса і тридцять мідяків.

— Тридцять мідяків? — Я недовірливо примружилась. — За віщо?

На мить у його очах промайнув повів, якого я ще

не помічала. Під усією тією суворою скам’янілістю — якийсь проблиск вразливості.

— Мені потрібна послуга.

Роздiл тринадцятий

Поки я чекала у провулку, задощило й на Дерн упала мрячна завіса, розтеклася вулицями, немов дух давно зниклої річки.

Вест сказав мені зачекати й розчинився в кінці вулиці, а коли нарешті повернувся, приніс купку чогось, що я не могла роздивитися в темряві. Підійшовши, кинув принесене мені, я позадкувала на крок і роздивилася речі в місячному світлі. Пара черевиків і куртка.

— З тобою ніхто не те що не торгуватиме — навіть не розмовлятиме, якщо матимеш такий вигляд, як-от тепер.

Я спалахнула. Черевики були не нові, але й не дрантя. Шкіра вилощена, гачечки блищать. Витріщилася на них, раптом відчувши ніяковість.

— Узувайся.

Я підкорилася, натягла черевики й зашнурувала, а Вест роззирався провулком. Відтак витяг із задньої кишені хустку, підставив під струмочок дощової води, який стікав із даху, намочив і простягнув мені. Я не зреагувала, і він зітхнув.

— Обличчя.

— А!

У щоки знову кинулася кров. Я взяла хусточку, витерла довгими рухами лице від лоба до шиї.

— Треба було дати Остерові, щоб зашив. — Він смикнув підборіддям, показуючи на мою губу.

— Одним шрамом менше, одним більше… — роздратовано буркнула я.

Вест глянув так, ніби хотів щось сказати, розтулив

губи, показавши край зубів. Проте знову стулив їх, нічого не вимовивши, і подав мені куртку. Сунула руки в рукави, а він один за одним застібнув на мені всі ґудзики.

— Не йди по кинджал одразу, спочатку роззирнися. Розпитайся. — Він насунув каптура мені на голову, розправив куртку на плечах.

— Що я пропоную на продаж?

Вест зняв із пальця перстень і тицьнув мені в долоню.

Я покрутила його, зблиснуло золото й показалася вервечка зазублин уздовж.

— А що, як цього забракне?

— Щось придумай, — мовив сердито. — І не згадуй ані мого імені, ані Віллиного. Як спитає, хто така, скажи, добувачка з маленького судна, що кинуло тут якір на ніч.

— Гаразд. — І я простягнула долоню.

— Що? — здивовано глянув той.

— Тридцять п’ять мідяків.

— Я сказав тридцять.

— А ми торгуємося. — Я знизала плечима.

Він кинув на мене довгий скептичний погляд, сунув руку в кишеню й витягнув гаманець.

Придушуючи посмішку, що смикалась на губах, я спостерігала, як він відраховує монетки мені в долоню.

Але підвела погляд на обличчя Веста: зсунуті брови, і очі геть потомлені — я його таким іще не бачила. Він був стривожений.

Кинджал належав Віллі, проте і для Веста допіру чимало важив.

Я сунула мідь у кишеню, розвернулася й попрямувала провулком до перекупникової крамниці. Важкі краплі падали на каптур. Я піднялася сходами до іржавих зелених дверей і постукала.

Усередині загупали кроки, двері прочинилися, і на порозі постав лисий чоловік із довгою темною бородою. Я поволі витягла ножа з піхов і пірнула всередину. Дзенькнув дзвіночок, двері зачинилися. Господар навіть не глянув на мене, посунув назад до ослона в кутку крамниці, де над установленою на кріплення лупою висів запалений ліхтар. Поряд досі курилася люлька, заповнюючи всю крамничку солодкуватим пряним запахом коров’яку.

Майже на всіх горизонтальних поверхнях стояли пляшки з-під хлібної з увіткнутими свічками, їхнє світло відбивалося на кожному з блискучих предметів, розкладених на полицях і на столах, позатиканих у кутки. Необроблені коштовні камені, ретельно натерті ювелірні прикраси, позолочені картографічні інструменти. Речі, що колись десь для когось були дуже важливі. Утім для таких, як я, мало що важило більше за їжу й дах над головою. За це я віддала б усе, що колись для мене значило дуже багато.

Я взяла в руки набір гребінців, інкрустованих рідкісними мушлями, схожими на ті, що продавав Фрет на бар’єрних островах, і роздивилася ближче. Біля них стояло таке саме дзеркало, звідти на мене позирнуло власне відображення — і від вигляду своїх губ я сама сахнулася. Вест мав рацію: це треба зашити. По краях розпухла шкіра червоніла, а

синці тяглися аж до підборіддя.

Щоб не роздивлятися себе, рушила до іншого бюро. Не хотілося бачити, хто чи що визиратиме з люстра, а також як ця хтось відрізняється від тієї, що раніше мешкала в моєму тілі.

— А це що? — Я взяла бронзову статуетку жінки, загорнену в шмат парусини.

Перекупник відірвав погляд від лупи, пожував люльку. Зиркнув на статуетку, нічого не відповів і знову занурився в роботу.

— Ти або по щось прийшла, або ні по що.

Я поставила фігурку назад і рушила до його робочого столу. Обшарювала поглядом скляні вітрини, де були викладені численні ножі. Та кинджала серед них не бачила.

Аж тут у кутку крамниці щось зблиснуло, і я простежила за промінчиком місячного світла, що пробився крізь каламутне віконечко. Він торкнувся дерев’яної скриньки з поплямованим латунним замком. Там, у вузькому футлярі з оксамитовою підкладкою, лежав Віллин кинджал.

Побачивши, що я роздивляюся, перекупник тільки брови скинув.

Я взялася за краєчок заскленої кришки та трохи підняла її.

Відчула, а тоді почула, як перекупник став за моєю спиною, прибрала руку й відступила вбік. Власник крамниці простягнув руку понад моєю головою, а сам роздивлявся мене пильно й запитально. Узявши скриньку, поставив її на свій стіл між нами.

— Щойно оце придбав у одної гендлярки. — У хрипкому голосі прозвучала несподівана дружність.

— А можна?..

Не очікуючи на дозвіл, зняла скляну кришку, взяла кинджал і піднесла ближче до вікна. Він виявився ще коштовнішим, ніж мені здавалося. Сині й лілові камінці були викладені закрученими візерунками, і світло пробігало гранями, немов грайливі хвилі. Їхні