Читати книгу - "Сирітка для Ректора, або таємниці Академії Магії, Леся Нічна"

Святі вареники! Краще б я цього всього не чула. Навіть приказка: «Попереджений — значить, озброєний» не заспокоювала мої розхитані нерви.  

Тут і ромашкового чаю не вистачить.  

— А ще я дізнався, що всі дівчата мали... — почав говорити Грегор, але його перервала різка команда магістра.  

— Не варто обговорювати подальшу інформацію тут. Пройдемо до вашого кабінету, — сказав Райан, відсуваючи мене від своїх колін, ніби я була просто випадковим предметом, який заважає серйозній розмові.  

Я відчула, як мене різко відштовхнули, і ледь не втратила рівновагу, вдарившись головою об ніжку столу.  

Бережи голову, Ліро, раптом там мозок… 

Мій погляд ковзнув по його руках, і я помітила, що він кинув щось на підлогу. Щось маленьке, замотане в серветку. 

Що впало, те пропало!  

І, не роздумуючи, я тут же схопила це і притиснула до себе, наче від цього залежало моє життя.  

Сподіваюся, там принаймні той самий шоколадний десерт, який, завдяки старанням господаря таверни, мені так і не дістався!  

Шум у таверні не вщухав.  

Грегор уже піднявся, прямуючи за магістром, і їхні кроки швидко віддалялися, але я все ще сиділа, затиснута напругою.  

У вухах дзвеніло.  

Вбивства, серійні вбивства.  

У нашому місті, у нашому маленькому куточку, який я вважала безпечним.  

Я не народилася тут, а переїхала, коли стала повнолітньою. Жити в новому місті набагато краще, ніж у тому, де тебе знала кожна щуряча нора і обзивала сиротою. Тут це знали тільки в Академії. 

І це мене більш-менш влаштовувало.  

І все це, здається, зараз летіло в тартарари.  

Що за чортівня коїться в цьому місті?! 

Навіщо комусь рудоволосі дівчата? — прошепотіла я собі під ніс, але й сама не розуміла, навіщо взагалі ставити це питання. 

Зазвичай убивці акцентували увагу на дарі, якого у мене було небагато. Сумніваюся, що й у решти рудоволосих дівчат він був у надлишку.  

Тому це було дивно — що він націлений саме на зовнішні дані.  

Мерзота…

Я виглянула з-під скатертини й побачила, як однокурсники знову зібралися за одним зі столів, шепочуться й сміються.  

Вони були, як завжди, балакучими та безтурботними. І слава богам, що вони навіть не встигли побачити ректора.  

Треба тікати.  

Не зараз, а прямо зараз! Але як? Як вибратися, не привертаючи уваги? Як виплутатися з цієї ситуації й не стати об’єктом насмішок?  

Я навіть уявила, як змотую скатертину, натягую її на себе й ходжу, як Карлсон, у якого зірвало дах, заявляючи: «Я привид!»  

— Головне, щоб ніхто на скатертину не наступив, — пробурмотіла я, нервово постукуючи пальцем по підлозі.  

А то всі ці клички лише додадуться, і на мене знову почнуть дивитися, як на щось дивне. Треба триматися подалі від цієї юрби.  

Я знову поглянула на серветку. Розгорнула її — і тут помітила перстень. Що?  

Я сіла ближче до стільця, на якому до цього сидів ректор, стиснула цей предмет у руках і запанікувала.  

Матінко рідна, сподіваюся, це не пропозиція лапи й хвоста… будь моїм вихованцем навіки вічні. Я моргнула, читаючи напис.  

Цей перстень явно не мав до того жодного відношення, але щось усередині мене почало битися в паніці.  

Я уважно прочитала написане. На перстні була дрібна гравірування: «Переміщайтеся в безпечне місце, просто активувавши артефакт».  

Я покрутила перстень у руці. Справжній, важкий, із золота. Із пристойним сапфіром.  

Отакої! Сам ректор вирішив мою проблему. Але чи варто було користуватися цією допомогою? Я й так уже була в боргу, враховуючи незакриту сесію.  

Все це здавалося абсурдним. Але, з іншого боку, я вирішила, що все одно спробую активувати перстень. Чи могло мені бути гірше? Уже годину тому все здавалося абсурдом.  

Ну що ж, будемо шукати плюси в цьому вечорі. По-перше, я поїла. А для голодного й бідного студента — це найголовніше! По-друге, мені не треба сидіти до кінця зміни й відморожувати поперек. Це вже перемога.  

Я помолилася про всяк випадок, щось прошепотіла про спасіння від неприємностей і постукала по дереву, як учили старі бабусі.  

Все, як належить. Вдарила тричі, щоб не зурочили. Потім плюнула тричі через ліве плече. Чи двічі?  

Може, це вже неважливо. У таких ситуаціях, як на мене, головне — не заморочуватися.  

Я активувала перстень і тут же вдарилася головою об дверцята. Потерла забите місце.  

Не допомагають ваші плювки через плече! 

Зате я опинилася десь, явно не в таверні. Дякувати Богу. Ще не вистачало, щоб я там залишилась.

Відкрила дверцята й виглянула. Полички зі складеним одягом. Костюми. Випрасувані сорочки й штани. Я в чиїйсь гардеробній? І, судячи зі вмісту — це був чоловік.  

— Адептко Ліріс, ви вже прибули? — пролунав гучний голос ректора звідкись здалеку.  

Ректор?! Матінко Божа...  

Прибути-то прибула, а ось оговтатися не встигла.  

Я притихла. Виходить, він не знав, що я в гардеробній.  

Посиджу ще трохи, подумаю про своє. Слід було б вийти, звісно, й вклонитися до землі. Але настрій не сприяв світським бесідам, знаєте ж.  

— Адептко Ліріс! — грізно покликав ректор. 

Тут такої нема. Сказала б я… але краще промовчати!

Серце перелякано підскочило.  

Блін, ну не готова я до нових зіткнень. Мені б передихнути, а не оце все.  

— Якщо не вийдеш сама, то я почну ставити незарахування за твої завалені предмети. Рахую до трьох. Раз…  

Грюкнули якісь двері. Занадто близько! 

— Два.  

Голос магістра пролунав ще ближче, а його кроки стали чіткішими…


__________________________

Якщо вам не важко, то відстежуйте мене, будь ласка!