Читати книгу - "Тінь помилки , Кері Ло"

— Дякую… — тихо кажу, не знаючи, куди подіти очі.

— Не дякуй. Просто знай, що ти класна. І не лише в цьому, — додає з усмішкою. — Ти вже закінчила?

— Ні, — зітхаю, — мені ще треба доробити один макет.

— Ти що, робиш усе сама за всю студраду?

— Там всім вистачає роботи, але ця частина випала мені.

— Так, тоді я допоможу тобі, а потім ти приділиш час мені.

— У сенсі?

— Ну, ти ж мені винна ще одне побачення.

— Ромооо… — протягую похнюплено. — Уже пізно…

А він лише ширше посміхається — аж світиться від того.

— Чого ти так світешся? — питаю, насуплено дивлячись на нього.

— Мені сподобалося, як ти мене назвала.

— Та нічого надзвичайного я не сказала. Це ж твоє ім’я, — бурчу й чомусь ніяковію.

— Зазвичай ти кажеш “Роман”, а тут — “Рома”… І це так тепло з твоїх вуст прозвучало, що в мене аж мурахи пішли, — він засукує рукав і демонструє мені руку.

— Та нічого такого я не сказала, — ще раз повторюю й відвертаюся, щоб він не бачив, як я червонію.

— Тааааак, — тягне, плескаючи в долоні. — Що мені робити?

Ми разом беремося за другий макет. Я пояснюю, що й до чого, а він моментально схоплює суть. Вирізає, клеїть, підправляє — з тією впевненістю, ніби робить це щодня. Його рухи чіткі, впевнені, він мовчить, але іноді кидає мені швидкі погляди — і кожен з них змушує моє серце прискорювати ритм.

Час плине непомітно, і я ловлю себе на думці, що мені добре. Просто добре — тихо, спокійно, затишно. Ми працюємо в тандемі, ніби так було завжди. І навіть тиша між нами здається приємною.