Читати книгу - "Острів Скарбів"

Ніхто не звернув на мене уваги, лише передній весляр сказав:

– Це ти, Джиме? Тримай голову нижче.

А Сильвер, що сидів в іншій шлюпці, обернувся й гукнув мене, аби переконатися, що то дійсно я. Наступної миті я вже розкаювався в своєму вчинку.

Веслярі аж надривалися, змагаючись у швидкості. Наша шлюпка виявилася легшою, веслувати тут було краще, тому ми набагато випередили іншу шлюпку. Коли її ніс врізався у берег між деревами, я схопився за гілку й, вистрибнувши на берег, швидко зник у хащі. Сильвер і решта команди відстали від нас ярдів на сто.

– Джиме, Джиме! – гукав мене Сильвер.

Я, звісно, не звертав уваги на його поклик і біг не озираючись до густого лісу, поки не знесилів.

Розділ XIV

Перше вбивство

Я був щасливий з того, що примудрився втекти від Довганя Джона. Настрій мій одразу ж поліпшився, і я з цікавістю взявся вивчати нову для себе місцевість. Спочатку я пройшов багнистою низиною, порослою вербами, очеретом та якимись невідомими мені деревами. Потім вийшов на відкриту піщану рівнину, десь у милю завдовжки, де стирчали там і сям поодинокі сосни й росли якісь кривенькі дерева, схожі на дуб, але кольором листя нагадували вербу. Віддалік бовванів один із пагорбів зі скелястою кручею на вершині, що виблискувала на сонці. Уперше в житті я спізнав радість дослідника. Острів був незалюднений: прибулі зі мною люди лишилися десь далеко позаду, і я мав нагоду зустріти самих тільки диких звірів і птахів. Я обережно продирався між деревами. Під ногами мені траплялися дивовижні квіти, а зрідка й змії. Одна підвела голову з розколини й зашипіла із шумом, що нагадував тріщання дзиґи. Та я й гадки не мав, що то була отруйна гримуча змія, укус якої є смертельним. Нарешті я опинився в хащах: дерева тут були схожі на дуби – то були низькорослі вічнозелені дуби, як я дізнався згодом. Вони росли на піску, наче терня з вигнутим вузлуватим гіллям та густим щільним листям. Їхні зарості спускалися з піщаного схилу до просторого, порослого очеретом болота, крізь яке протікала одна з річок, що впадала в протоку. Над болотом курилися випари, й обриси Підзорної Труби невиразно проступали в спекотній імлі.

Раптом у заростях очерета почувся шум. Крякаючи, злетіла дика качка, за нею – друга, а далі й уся чималенька зграя з галасом здійнялася над болотом і закружляла в повітрі. Я швидко зметикував, що десь поблизу був хтось із прибулих на берег членів команди. Дійсно, я не помилився. Невдовзі я почув віддалені голоси, що, наближаючись, ставали голоснішими.

Мене охопив тваринний страх, і я сховався в густому листі вічнозеленого дуба, зачаївшись, як миша.

Спочатку я чув лише один голос, потім – Сильверів голос. Він говорив про щось довго і з запалом, а його супутник лише зрідка переривав його. Розмова, вочевидь, йшла серйозна, але розібрати слова мені не вдавалося.

Нарешті співрозмовники замовкли і, мабуть, присіли, бо птахи заспокоївшись знову опускалися на болото.

І тут мені сяйнуло: я ж не так маю поводитися. Коли вже я наважився на такий відчайдушний вчинок, як поїздка на острів разом із піратами, то мушу бодай підслухати, про що вони радяться. Мій обов’язок – підкрастися до них якнайближче, сховавшись у витких кущах. Я міг досить точно визначити місцезнаходження співрозмовників і за звуками їхніх голосів, і за летом сполошених птахів, що з криком кружляли в них над головами. Я обережно поповз в їхній бік і, підвівши голову, зазирнув у просвіт між листям – і побачив у невеличкій зеленій улоговині біля болота, під деревами, Джона Сильвера й ще одного матроса. Вони стояли один навпроти одного й щось жваво обговорювали.

Сонце пекло нещадно. Сильвер кинув на землю свого капелюха, і на його широкому, лискучому від поту обличчі з’явилося співчуття.

– Друзяко, – переконував він. – Повір мені, я зичу тобі добра. Коли б ти не подобався мені, хіба я попереджав би тебе? Усе вже вирішено, і ти нічого не зміниш. І я кажу тобі про це лише тому, що хочу тебе врятувати. Коли б хоч хтось із них дізнався, про що я говорю з тобою, – як гадаєш, що вони зробили б зі мною?

– Сильвере, – відповів матрос, і я відзначив, що обличчя його розпашіло, а голос лунає хрипко й тремтить, наче напнутий трос, – Сильвере, ти ж уже старий і ти – порядна людина чи, бодай, таким тебе вважають. Ти маєш гроші, а більшість моряків того не мають. І ти – хоробра людина, якщо не помиляюсь. Невже ти заодно із цими негідниками? Бути такого не може! Та я раніше дам на відсіч руку, аніж порушу взятий обов’язок.

Несподіваний крик обірвав його слова. Отже, залишилася в команді хоч одна чесна людина, і тієї миті я почув, що є ще одна. Здалеку, від боліт, долинув пронизливий людський лемент, наче хтось гукав про порятунок. Він повторився ще раз і завмер. У скелях Підзорної Труби розляглася луна. Зграї болотяних птахів знову здійнялися криком і чорною хмарою закружляли в повітрі. Потім ще довго той передсмертний зойк лунав мені у вухах, хоч довкола знов запала пообідня тиша, яку раз у раз переривало лопотіння крил птахів, що опускалися на землю, і віддалений гуркіт прибою.

Том підскочив, наче підострожений кінь. А Сильвер і оком не змигнув. Він стояв, де стояв, нерухомо, спираючись на милицю, але не відводив від свого супутника погляду, наче змія, що готується до стрибка.

– Джоне! – заволав матрос, простягаючи до нього руки.

– Руки геть! – гримнув Сильвер, відскочивши назад зі спритністю акробата.

– Гаразд, – погодився матрос, – я заберу руки геть. Але саме твоя нечиста совість змушує мене боятися тебе. Заради всього святого, скажи, що там трапилось?

– Що трапилося? – перепитав Сильвер і посміхнувся, зблиснувши очима, аж мороз поза шкірою пішов. – Гадаю, то був голос Алана.

Бідолашний Том тримався як герой.

– Алане! – вигукнув він. – Пером земля йому – він загинув, як справжній моряк. А тебе, Джоне Сильвер, я не вважаю за товариша. Навіть якщо я помру, як собака, я виконаю свій обов’язок. Ви вбили Алана, так? Можете й мене вбити, я вас зневажаю.

Із цими словами він обернувся спиною до кока й попрямував до берега. Але