Читати книгу - "Книга кладовища"

Ніх оглянув кімнату, в якій його ув'язнили. Комора зі столом, та й годі. Єдиним входом-виходом були двері.

Він висунув шухлядку і не знайшов нічого, крім пензлів і маленьких слоїчків з фарбою для підфарбовування антикваріату. Цікаво, чи вийде кинути фарби в обличчя лихварю, осліпити його і за цей час утекти? Ніх зняв кришку з одного слоїка і занурив у фарбу палець.

— Що ти робиш? — запитав голос просто в нього над вухом.

— Нічого, — відказав Ніх, закрутив кришку і поклав слоїк у одну з бездонних кишень куртки.

На нього без особливого виразу дивилася Ліза Гемпсток.

— Чому ти тут? — спитала вона. — І що то за старий мішок лярду?

— Це його крамниця. Я намагався йому дещо продати.

— Навіщо?

— Не твоя справа.

Дівчина хмикнула.

— Ну, тобі потрібно повертатися на кладовище.

— Я не можу. Він замкнув мене.

— Звісно, що можеш. Ковзни крізь стіну…

Ніх похитав головою.

— Я не можу. Я можу ковзати лише вдома, бо ще немовлям мені дали Свободу кладовища.

Ніх подивився на Лізу у штучному світлі. Її обриси були нечіткі, але він усе життя розмовляв з мертвими.

— А що ти тут робиш? Чому ти не на кладовищі? Зараз же день. І ти не така, як Сайлас. Ти ж не повинна полишати цвинтар.

— Правила — це для тих, кого поховано на цвинтарі, а не для тих, хто лежить у неосвяченій землі. Ніхто не вказує мені, що робити чи куди ходити, — вона зиркнула на двері. — Той чолов'яга мені не подобається. Піду-но, подивлюся, що він робить.

Легке мерехтіння — і Ніх знову був у кімнаті сам-один. До нього долинув віддалений гуркіт грому.

У безладі й темряві «Антикварної крамниці Болґера» Ебенезер Болґер підозріливо роззирнувся, упевнений, що хтось за ним спостерігає, але потім зрозумів, що поводиться по-дурному. «Хлопця замкнено, — сказав він сам собі. — І вхідні двері замкнено». Лихвар полірував металеву оправу ніжно і дбайливо, наче археолог — щойно видобутий зразок, знімаючи шар чорного нальоту, під яким виблискувало срібло.

Він уже почав шкодувати, що покликав Тома Гастінґса, хоч той і був кремезним та добре залякував людей. Шкодував і про те, що збирався продати брошку, як начистить її. Вона була особлива. Що яскравіше вона виблискувала під маленькою настільною лампою, то більше лихварю хотілося лишити її собі й нікому не віддавати.

Але там, звідки взялася ця, мають бути ще такі. Хлопчик йому все скаже. Хлопчик приведе його до скарбу.

Хлопчик…

Аж раптом його осяяло. Ебенезер неохоче поклав брошку, висунув прилавкову шухлядку і витяг звідти бляшану коробку з-під печива, де лежали конверти, візитки і клапті паперу.

Він знайшов і витягнув картку, трохи більшу за звичайні візитки. З чорною облямівкою. Ні адреси, ні прізвища на ній не було. Лише одне слово, написане вицвілим на коричневе чорнилом: «Джек».

На звороті картки дрібним охайним почерком Ебенезера Болґера було написано інструкцію олівцем — як нагадування собі, хоча навряд чи він забув би, як використовувати цю картку, щоб викликати чоловіка на ім'я Джек. Ні, не викликати. Запросити. Таких людей не викликають.

У вхідні двері хтось постукав.

Болґер кинув картку на прилавок, підійшов до дверей і визирнув у мокрий вечір.

— Ворушися! — гукнув Том Гастінґс. — Тут не те що кепсько, тут просто жах. Я вже весь мокрий.

Лихвар відчинив двері, і Том Гастінґс протиснувся всередину, крапаючи водою з дощовика й волосся.

— Про що це таке важливе ти не міг поговорити по телефону?

— Про наше багатство, — відказав Ебенезер. — Ось про що.

Гастінґс зняв дощовика і повісив його на двері.

— І що ж це таке? На нашій вулиці перекинулася вантажівка з цукерками?

— Зі скарбами, — продовжив Ебенезер Болґер. — З двома.

Він завів товариша за прилавок і під світлом лампи показав брошку.

— Стара, еге ж?

— Ще з язичницьких часів, — відповів лихвар. — Дуже давніх. Часів друїдів. Римляни тоді ще не прийшли. Це зміїний камінь. Бачив такі в музеях. Але такої гарної оправи чи навіть чогось подібного не траплялося взагалі. Ця, мабуть, належала якомусь правителю. Хлопець, який знайшов брошку, каже, що дістав її з могили. Ти тільки подумай про поховання, набите такими штукенціями.

— Може, варто зробити все офіційно, — помірковано зауважив Гастінґс. — Заявити про знахідку. Нам тоді муситимуть заплатити за скарб ринкову ціну, а назвемо його на свою честь. «Спадщина Гастінґса-Болґера».

— «Болґера-Гастінґса», — автоматично виправив Ебенезер, а потім додав: — Я знаю кількох людей, у яких точно є гроші і які заплатять більше ринкової вартості, якщо потримають її у руках, як оце зараз ти.

І Том Гастінґс справді тримав брошку, ніжно погладжуючи її пальцем, як пестять кошенятко.

— І ніхто не ставитиме запитань.

Болґер простягнув руку, Том неохоче віддав йому прикрасу і мовив:

— Ти сказав — два скарби. Що ще?

Ебенезер Болґер підняв картку з чорними краями і простягнув товаришу роздивитися:

— Ти знаєш, що це?

Том похитав головою.

Лихвар поклав картку на прилавок.

— Дехто шукає декого.

— І?

— Як мені казали, — відповів Ебенезер Болґер, — шукають хлопчика.

— Хлопців усюди вистачає, — заперечив Том Гастінґс. — Бігають туди-сюди. Лізуть у халепи. Терпіти їх не можу. То що, шукають якогось конкретного хлопця?

— Той, що прийшов сьогодні, здається, потрібного віку. І одягнений… ну, ти сам побачиш. І він знайшов цю річ. Можливо, шукають саме його.

— А якщо його?

Ебенезер Болґер знову взяв картку за кутик і повільно провів нею назад-уперед, наче пройшовся краєчком по уявному полум'ю.

— Бобре, бобре, заховайся добре… — почав він.

— …бо як спійму, шкуру здійму, — підхопив Том Гастінґс. — Але слухай. Якщо ми покличемо чоловіка на ім'я Джек, ми втратимо хлопця. А якщо ми втратимо хлопця, то разом з ним і скарб.

І двоє чоловіків поринули в роздуми, зважуючи вигоди та хиби повідомлення про хлопця і знахідку скарбу, який у їхній уяві розрісся до підземної печери, забитої коштовностями, і поки вони сперечалися, Ебенезер витяг з-під прилавка пляшку слив'янки і щедро налив обом, так би мовити, щоб краще думалося.

Їхні розмова, яка стрибала з однієї теми на іншу, мов дзиґа, швидко набридла Лізі. Вона повернулася в комору й побачила, що Ніх стоїть серед кімнати з заплющеними очима, стиснутими кулаками й таким виразом майже синього від затамованого подиху обличчя, наче у хлопця болять зуби.

— А тепер що це ти робиш? — байдуже перепитала вона.

Ніх розплющив очі і видихнув.

— Намагаюся зникнути.

Ліза пхикнула.

— Ану спробуй ще раз.

І він спробував, затамувавши подих